Мейв обміркувала його слова.
— Мені хотілося б побачити, як ти гниєш в тюрмі, — зауважила вона. А тоді зітхнула і кивнула:— Добре. Я візьму гроші. І після цього ніколи більше не матиму з тобою справи. Всі майбутні чеки з роялті надходитимуть до мене без посередників.
— Безсумовно. Сейф тут.
Біля дальної стіни кабінету стояв книжковий стелаж із рядочками оправлених у шкіру однакових видань Дікенса, Текерея, Троллопа та Остін. Усі книжки були нечитані. Ґрем Коутс натис на один з корінців, і стелаж від'їхав убік, а за ним завиднілись двері, пофарбовані так, щоб зливатися зі стіною.
Мейв думала, що на дверях стоятиме кодовий замок, але натомість там була невеличка замкова шпарина, і Ґрем Коутс відчинив великим латунним ключем. Двері розчахнулися.
Він зайшов досередини і ввімкнув світло. Там була вузенька кімнатка, підперезана кривувато збитими полицями. В кінці її стояв невеличкий вогнетривкий сейф.
— Можеш взяти готівкою або ювеліркою, — мовив Ґрем Коутс без зайвих церемоній. — Можеш скомбінувати. Я б рекомендував друге. Тут дуже багато старовинного золота, яке зручно перевозити.
Він відчинив кілька скриньок і продемонстрував їхній вміст. Перстні, ланцюжки і медальйони поблискували, переливались і сяяли.
Мейв аж рота роззявила.
— Дивися, — сказав їй Ґрем Коутс. Жінка протиснулась повз нього досередини. Кімнатчина нагадувала печеру зі скарбами.
Вона витягла золотий медальйон на ланцюжку, піднесла до очей і зачудовано задивилася на прикрасу.
— Він розкішний. Напевне, коштує... — і перервалась. У відполірованому золоті медальйона вона побачила, як щось рухається позаду неї, і обернулась, тому замість вдарити Мейв простісінько по потилиці, як на те розраховував Ґрем Коутс, молоток лише ковзнув її щокою.
— Ах ти ж шматок лайна! — розізлилась жінка і копнула його. У Мейв були довгі ноги і замашні копняки, але вони з Коутсом були в дуже тісному просторі.
Нога Мейв вперіщила його по гомілці, і жінка простягнула руку до молотка. Ґрем Коутс ще раз замахнувся, і цього разу молоток вдарив. Її погляд розфокусувався. Він бив знову, знову і знову, аж доки жінка не сповзла по стіні.
Ґрем Коутс пошкодував, що не має пістолета. Старого доброго надійного пістолета. З глушником, як у кіно. Щиро кажучи, якби він колись припускав, що йому доведеться когось вбити у власному кабінеті, підготувався б куди краще. Може, навіть заготував би запас отрути. Було б розумно. Не довелося б витрачати зусилля на ці дурниці.
До молотка прилипли кров і біляве волосся. Він з огидою відклав інструмент, і, переступивши через тіло жінки, забрав скриньки з коштовностями. Висипав вміст до себе на стіл, а тоді поставив їх на місце у сховку, забравши звідти валізку зі стодоларовими і п'ятсот'євровими купюрами та маленьку чорну оксамитову торбинку, наполовину заповнену нешліфованими алмазами. Позабирав з шухляд частину паперів. І нарешті, в останню, але, як би він зазначив, не за важливістю чергу забрав із комірки невеликий шкіряний саквояж із двома гаманцями та двома паспортами.
Зачахнув важкі двері, зачинив їх на ключ і поставив стелаж на місце.
Постояв, відсапуючись, доки не перевів дух.
Зрештою вирішив, що пишається собою. Молодець, Ґреме. Справжній чоловік. Показав клас. Адже він добре зімпровізував, вдало скориставшись тим, що було під рукою: він блефував, був відважним і креативним, він, як сказав поет, в пориві одному поставив все на карту. Він поставив все на карту — і переміг. Він був азартним, він був картярем. Одного дня десь у тропічному раю він напише мемуари, і всі дізнаються, як він переміг небезпечну жінку. Хоча, подумав він, краще б вона тримала пістолета.
Ґрем Коутс усвідомив, що в неї, мабуть, таки був пістолет. Він був майже певен, що бачив, як вона вже готова була його дістати. Йому дуже пощастило, що в комірчині був молоток, який він залишив у скриньці з інструментами, і що він зміг так спритно і доречно скористатись ним для самозахисту.
Тільки тепер йому спало на думку зачинити двері до кабінету.
Він помітив кров на руці, на сорочці і на одному черевику. Зняв сорочку і витер нею взуття. Тоді викинув одежину в смітник під столом. А тоді сам собі здивувався, коли підніс руку до уст і, ніби кіт, червоним язиком лизнув кров'яну пляму.
Він позіхнув. Узяв стос документів Мейв і пропустив їх через паперорізку. В портфелі у неї був другий набір паперів, і їх він також порізав. Тоді пропустив те, що залишилось, через апарат ще раз.
В кутку його кабінета була шафа з костюмом, запасними сорочками, шкарпетками, підштанниками й іншою одежею. Зрештою, ніколи не знаєш, коли доведеться бігти на перше побачення просто з офісу. Треба бути готовим.
Ґрем Коутс акуратно перевдягнувся.
В шафі, окрім усього, була невеличка валізка на коліщатках: у таких зазвичай перевозять ручну поклажу. Він поскладав туди речі, втрамбувавши їх, як тільки міг. Тоді зателефонував на рецепцію:
— Енні? Чи не вискочила б ти мені за сендвічем? Ні, ні, не з забігайлівки внизу. Знаєш той новий заклад на Брюер-стрит? Я вже закінчую з Мейв Лівінґстон. Ми, може, разом вирушимо на повноцінний обід, але краще про всяк випадок підготуватись.
Тоді Ґрем Коутс витратив кілька хвилин на те, щоб запустити програму з очистки жорсткого диска на комп'ютері: такі програми перебирають ваші дані, записують на їхнє місце випадкові нулі і одинички, тоді стискають інформацію і викидають її на дно Темзи, попередньо замурувавши в бетон. Потім чоловік вийшов у коридор, волочачи за собою валізку на колесах.
Дорогою просунув голову в двері першого-ліпшого кабінету:
— Ненадовго вискочу. Якщо хтось питатиме, я повернусь близько третьої.
Енні на рецепції не було, і він подумав, що це добре. Люди припускатимуть, що Мейв Лівінґстон вже пішла, а щодо нього — нехай би собі думали, що він може повернутись будь-якої миті. Доки його почнуть шукати, він вже буде далеко.
Ґрем Коутс втиснувся до ліфта. Подумав про те, що все трапилось надто рано. Йому виповниться п'ятдесят тільки через рік із гаком. Але всі механізми втечі вже були готові. Просто треба думати про це, як про компенсацію за достроковий вихід на пенсію, золоте рукостискання. Або золотий парашут.
А тоді, волочачи за собою валізку на колесах, він вийшов із головних дверей у сонячний олдвічський ранок і покинув Агентство Ґрема Коутса назавжди.
Павук спав сном немовляти у своєму велетенському ліжку посеред власної кімнати в комірчині Чарлі. Він почав ліниво розмірковувати, чи не звалив Чарлі геть-зовсім, але зрештою відклав розслідування до кращих часів, коли матиме час та натхнення про це подумати і коли його не відволікатимуть важливіші речі.
Він спав допізна, а тепер збирався зводити Розі пообідати. Він забере її біля її дому, і вони підуть в якесь гарненьке місце. Стояла чудова погода бабиного літа, і щастя Павука було заразливе. А все тому, що Павук, більше чи менше, був богом. А коли ти бог, усі твої емоції заразливі, і люди можуть їх підхоплювати. І коли люди стояли біля Павука в такі щасливі дні, як сьогодні, їхні світи здавалися трішки яскравішими. Якщо він наспівував пісеньку, інші теж починали мугикати в тон, наче в мюзиклі. Звісно, якщо він позіхав, сотня людей навколо також позіхала, а коли він почувався нещасним, його жалюгіддя поширювалось, ніби вологий річковий туман, і робило світи всіх, кого зачіпляло це жалюгіддя, похмурішими. Річ була не в тім, що Павук робив, а в тому, ким він був.