А просто зараз його щастя затьмарювало лише те, що він зібрався сказати Розі правду.
Павуку не дуже добре вдавалось говорити правду. Він вважав правду вкрай пластичною, більш чи менш справою точки зору, а коли йому це було потрібно, його точки зору ставали дуже гнучкими.
Його не турбувало, що він видає себе за іншого. Бути самозванцем йому навіть подобалося. Йому це добре вдавалось. Це добре вписувалося в його плани, які переважно полягали в тому, щоб а) кудись піти; б) чудово провести час; в) звалити, перш ніж встигне занудьгувати. І десь у глибині душі Павук чудово розумів, що прийшов час звалювати. Світ був його лобстером, на шиї висіла серветка, і в нього напоготові був цілий горщечок топленого масла і купка страшкуватих на вигляд застосунків для споживання лобстерів.
Тільки...
Тільки ж йому не хотілось нікуди звалювати.
Він зі збентеженням ловив себе на глибоких роздумах про все це. Зазвичай у нього не виникало навіть неглибоких роздумів. Життя без роздумів було досконало приємним — і дотепер думання йому чудово заміняли чуття, пориви і везіння непристойних масштабів. Але навіть чудеса не можуть вічно нести тебе на своїх крилах. Павук ішов вулицею, і люди йому усміхались.
Павук домовився зайти по Розі до її квартири, тому приємно здивувався, коли побачив, що вона стоїть на вулиці і махає йому. Він відчув докір чогось, що досі не стало повноцінним почуттям провини, і помахав їй у відповідь.
— Розі? Привіт!
Вона вирушила тротуаром йому назустріч, і він заусміхався. Вони щось вигадають. Все вийде на краще. Все буде добре.
— Вигляд маєш на мільйон доларів. А може і на два. Що б ти хотіла з'їсти?
Розі усміхнулась і знизала плечима.
Вони саме минали грецький ресторанчик.
— Маєш настрій на грецьку кухню?
Розі кивнула. Вони спустились кількома сходинками і зайшли досередини. Ресторанчик тільки-но відкрився, всередині було темно та порожньо, і власник скерував їх до куточка, чи то пак, навіть кабінки у задній частині приміщення.
Вони сіли навпроти одне одного за столиком, де було місця якраз для двох. Павук почав:
— Є одна річ, про яку мені хотілося б з тобою поговорити.— Розі промовчала. — Нічого страшного. Гм... Але і нічого доброго. Хоча... Ти маєш право про це знати.
Власник ресторанчика спитав, чи готові вони щось замовити.
— Каву, — попросив Павук, і Розі кивнула, погоджуючись.— Дві кави. І можете, будь ласка, п'ять хвилинок нас не турбувати? Нам треба поговорити наодинці.
Власник ушився.
Розі запитально глянула на Павука. Він глибоко вдихнув.
— Так. Отже. Я просто скажу, як є, бо говорити таке нелегко, і я не впевнений, що зможу... добре. Гаразд. Слухай, я не Товстун Чарлі. Я знаю, що ти думаєш, що я — це він, але це не так. Я його брат, Павук. Ти думаєш, що я — то він, бо ми типу схожі.
Вона нічого не сказала.
— Ну, якщо чесно, то я на нього геть не схожий. Але... Знаєш, для мене це все нелегко. Але... Добре. Гм. Я не можу припинити про тебе думати. Тому... Я знаю, що ти заручена з моїм братом, але я типу хотів спитати в тебе, чи ти могла б подумати над тим, щоб покинути його і, можливо, почати зустрічатися зі мною.
Власник приніс глечик із кавою і дві філіжанки на маленькій срібній таці. Тоді оголосив:
— Грецька кава.
— Так. Дякую. Я ж просив дати нам кілька хвилин.
— Дуже гаряча. Гаряча, гаряча кава. Міцна. Грецька. Не турецька.
— Чудово. Послухайте, якщо ви не заперечуєте — п'ять хвилин? Будь ласка.
Власник ресторанчика знизав плечима і пішов геть.
— Думаю, ти мене ненавидиш. Якби я був тобою, я б себе, напевне, ненавидів. Але я говорю цілком щиро. Не думаю, що я хоч колись хоч щось говорив настільки щиро. — Розі продовжувала дивитись на нього з цілковито відсутнім виглядом. — Будь ласка. Скажи хоч щось. Що завгодно.
Губи Розі заворушились, наче вона намагалась добрати слів.
Павук чекав.
Вона відкрила рота.
Спершу він подумав, що вона щось жує: з-поміж зубів показалось щось коричневе, точно не язик. Тоді коричнева штукенція заворушила головою, і в нього втупились маленькі, схожі на чорні намистини очі. Розі неймовірно широко роззявила рота, і на Павука посипалися птахи.
— Розі? — тільки й устиг перепитати Павук, і на нього хлянули дзьоби, пір'їни і кігті, один за одним. Птахи виливались із Розиного горла спрямованою течією, кожен з тихим звуком, наче вона кашляла чи давилась.
Він підняв руку, щоб захистити очі, і щось вдарило його в зап'ястя. Тоді відхилився, і те щось полетіло йому в обличчя, цілячись в очі. Павук знову підняв руку, і його щоку поранив дзьоб.
Зі схожою на кошмар ясністю він усвідомив, що навпроти нього досі сидить жінка. Чого ж він збагнути не міг, так це як він міг сплутати її з Розі. По-перше, вона була старшою, а її смоляно-чорне волосся там і сям притрусило сивиною. Її шкіра була не тепло-коричневого відтінку, як у Розі, а чорною, як обсидіан. На ній був пошарпаний брунатно-коричневий плащ. Вона вишкірилась і ще раз відкрила рота: він побачив усередині криві дзьоби і божевільні очі мартинів...
Павук вирішив не перериватись на роздуми і почав діяти: схопив глечика з кавою, підняв його однією рукою, а іншою зірвав кришку. Тоді перекинув на ланку навпроти. Вміст глечика, пекуча чорна кава, облив її з ніг до голови.
Жінка зашипіла від болю.
Птахи билися й лопотіли в повітрі напівпідвального приміщення ресторанчика, але тепер навпроти Павука нікого не було, і літали вони безсистемно, шалено наштовхуючись на стіни.
— Пане? Ви поранені? — почувся голос власника. — Вибачте, вибачте! Напевне, налетіли з вулиці.
— Все гаразд.
— У вас на обличчі кров, — власник простягнув Павуку серветку, і той притис її до щоки. Рана запекла.
Павук взявся допомогти чоловікові повиганяти птахів. Та доки відчинив двері на вулицю, приміщення стало таким самим безпташиним, як і тоді, коли він зайшов.
— Ось, — простягнув Павук чоловікові п'ятифунтову купюру. — Це за каву. Я мушу йти.
— Залиште серветку собі, — вдячно кивнув власник ресторанчика.
Павук зупинився і подумав.
— Послухайте. Коли я зайшов, зі мною була жінка?
Власник ресторанчика мав розгублений вигляд. Павуку навіть здалося, що обличчям чоловіка майнув переляк.
— Не пам'ятаю, — сказав він ошелешено. — Якби ви зайшли самі, я не посадив би вас там ззаду. Але я не знаю...
Павук знову вийшов на вулицю. День досі був погідний, але сонечко більше не тішило. Він роззирнувся. Побачив голуба, який копирсався і дзьобав щось у викинутому ріжку морозива; запримітив горобця на віконниці; а високо-високо вгорі майнув білий спалах із розпростертими крилами — кружляв мартин.
Дев'ятий розділ, коли Чарлі відчиняє двері, а з Павуком трапляються фламінго
ортуна стала на бік Чарлі, і він це відчував. У літаку, яким він повертався додому, забракло місць, і його пересадили у перший клас. Їжа була пречудовою. На півдорозі над Атлантичним океаном підійшов стюард — повідомити, що він виграв безкоштовну коробку шоколадних цукерок, і вручити йому її. Чарлі поклав цукерки на багажну полицю і замовив «Дранбуї» з льодом.
Він дістанеться додому. Залагодить усе з Ґремом Коутсом — все ж таки якщо в чомусь Товстун Чарлі і був упевнений, так це в чесності свого бухгалтерського обліку. Він владнає усе з Розі. Все знову буде просто чудово.
Йому стало цікаво, чи Павук уже забереться, поки він доїде додому, чи він отримає втіху вижбурнути брата геть. Він сподівався на друге. Товстун Чарлі хотів бачити братові вибачення, можливо, навіть плазування. Він почав уявляти, що він казатиме.
— Іди геть!— сказав Товстун Чарлі. — І забери з собою своє сонячне світло, свою джакузі та свою спальню!