— Перепрошую?— звернувся до нього стюард.
— Просто говорив із собою. Гм.
Але навіть присоромлення, яке він щойно відчув, не надто псувало настрою. Чарлі навіть не сподівався, що літак впаде і покладе край його приниженню. Життя однозначно налагоджувалося.
Він відкрив виданий йому маленький дорожний набір, вдягнув маску для сну і відкинув сидіння якомога далі, тобто майже до самого кінця. Він думав про Розі, хоча Розі в його уяві все змінювалася, перетворювалася на когось дрібнішого і не надто вдягненого. Товстун Чарлі винувато уявив ту жінку в одязі і похолов, побачивши на ній поліційну форму. Він мусив би почуватися через це жахливо, сказав він собі, але це не дуже подіяло. Йому мало би бути соромно за себе. Йому мало би...
Товстун Чарлі пововтузився у кріслі та один разочок коротко і вдоволено хропнув.
Приземлившись у Гітроу, він досі був у пречудовому настрої. Сів на Гітроу-Експрес до Паддінгтона та з приємністю відзначив, що за його недовгу відсутність в Англії вирішило визирнути сонце. Все буде гаразд, говорив він собі, все до найменших дрібничок.
Єдиний химерний знак, що додав цьому ранкові нотки неправильності, трапився на півдорозі. Чарлі витріщався у вікно, шкодуючи, що не придбав у Гітроу газету. Поїзд саме минав якийсь зелений простір — можливо, шкільний стадіон,— коли небо немовби миттєво потемнішало, і зі свистом гальм потяг зупинився перед світлофором.
Товстуна Чарлі це не стурбувало. Це ж була англійська осінь: сонце за замовчуванням показувалося тільки тоді, коли не було хмар чи дощу. Але на межі зеленого поля, під деревами, виднілася постать.
На перший погляд Чарлі здалося, що то було опудало.
Дурість. То не могло бути опудало. Опудала можна побачити на ріллі, а не на футбольному полі. І їх напевне не встановлюють на межі з лісом. У будь-якому разі, якщо то було опудало, свою функцію воно виконувало кепсько.
Довкола нього скрізь були ворони, великі чорні птахи.
А тоді воно поворухнулося.
Здалеку можна було розгледіти лише форму, худорляву постать у пошарпаному коричневому плащі. Але Товстун Чарлі її впізнав. Він знав, що якби наблизився, то побачив би викарбуване з обсидіану обличчя, і волосся воронячого кольору, і сповнені божевілля очі.
Тоді потяг смикнувся й почав рухатися, і за якісь секунди жінка в коричневому плащі зникла з поля зору.
Товстун Чарлі стривожився. Дотепер він майже переконав себе, ніби те, що сталося, чи то пак, він думав, що сталося у вітальні пані Данвідді, було якимсь різновидом галюцинації, першокласним сном, у чомусь правдивим, але аж ніяк не реальним. Не чимось, що справді відбулося, а символом величнішої правди. Він же не міг вирушити до реального місця чи укласти реальну угоду, правда ж?
Це була всього-на-всього метафора.
Він не спитав себе, чому настільки впевнився, що все невдовзі почне поліпшуватися. Була реальність, і була реальність, і деякі речі були реальнішими за інші.
Поїзд гримів, усе швидше і швидше відносячи його до Лондона.
Павук майже повернувся додому з грецького ресторанчика, тримаючи біля щоки серветку, коли це хтось торкнувся його плеча.
— Чарльзе?— мовила Розі.
Павук підстрибнув, чи принаймні здригнувся з ошелешеним звуком.
— Чарльзе? Ти в порядку? Що з твоєю щокою?
Павук вирячився на неї:
— Ти — це ти?
— Що?
— Ти Розі?
— Що за питання? Авжеж, я Розі. Що в тебе зі щокою?
— Порізався,— він притис серветку до щоки.
— Дай глянути, — вона відвела його руку. Біла серветка була поплямована в центрі багряним, так ніби Павук витирав нею кров, але щока виявилася цілою й неушкодженою.
— Тут нічого немає.
— Ох.
— Чарльзе, ти в порядку?
— Так. У порядку. Тільки ні. Думаю, нам краще повернутись до мене. Там мені буде безпечніше.
— Ми збиралися пообідати, — сказала Розі тоном людини, яка боїться зрозуміти, що насправді відбувається, тільки коли вистрибне телеведучий і покаже приховані камери.
— Так. Я знаю. Тільки здається, хтось щойно намагався мене вбити. І вона прикидалася тобою.
— Ніхто не намагається тебе вбити, — сказала Розі, марно намагаючись не звучати так, наче вона його втішає.
— Навіть якщо ніхто й не намагається, ми можемо пропустити обід і піти до мене? У мене там є їжа.
— Авжеж.
Розі пішла за ним вулицею, чудуючись, коли це Товстун Чарлі встиг втратити всю вагу. Має гарний вигляд, подумала вона. Справді гарний. Вони дісталися Максвелл-Ґарденс мовчки.
— Глянь-но,— мовив він.
— Що?
Він показав. Свіжа пляма крові зникла з серветки. Та тепер була досконало білою.
— Це що, якийсь фокус?
— Якщо й так, то не мій. Вряди-годи.— Павук викинув серветку у смітник, і тієї ж миті перед будинком Товстуна Чарлі зупинилося таксі, а звідти виліз скуйовджений Чарлі; він мружився і тримав білий пакет.
Розі глянула на Товстуна Чарлі. Глянула на Павука. Знову на Чарлі, який відкрив пакет і видобув звідти величезну коробку шоколадних цукерок.
— Це тобі, — сказав він.
— Дякую,— мовила Розі, узявши цукерки. Перед нею стояли два чоловіки з цілковито різною зовнішністю і різними голосами, та вона однаково не могла збагнути, хто з них — її наречений.
— Я божеволію, правда?— напружено спитала вона. Тепер, коли вона розуміла, що не так, їй стало легше.
Худіший з двох Товстунів Чарлі, той, що з сережкою, поклав їй руку на плече:
— Тобі треба додому. А тоді подрімати. Коли ти прокинешся, то про все це забудеш.
Що ж, подумала вона, це все полегшує. Краще мати план. Вона пішла пружним кроком до себе додому, з коробкою шоколадних цукерок у руках.
— Що ти зробив? — спитав Товстун Чарлі.— Вона ніби відключилася.
— Не хотів її засмучувати,— знизав плечима Павук.
— Чому ти не сказав їй правду?
— Це не видавалося доцільним.
— Типу ти знаєш, що було б доцільним?
Павук торкнувся вхідних дверей, і вони відчинилися.
— У мене, до речі, ключі є,— буркнув Товстун Чарлі. — Це мої двері.
Вони зайшли в коридор і піднялися сходами.
— Де ти був? — спитав Павук.
— Ніде. Гуляв, — бовкнув Товстун Чарлі, наче підліток.
— Вранці на мене в ресторані напали птахи. Ти щось про це знаєш? Ти ж знаєш, точно.
— Не дуже. Можливо. Просто тобі час їхати, от і все.
— Не починай.
— Я? Це я починаю? Здається, я був взірцем стриманості. Ти прийшов у моє життя. Засмутив мого боса і навів на мене поліцію. Ти, ти цілував мою дівчину. Ти згівняв мені життя.
— Гей, як на мене, ти й сам чудово гівняв собі життя.
Товстун Чарлі стиснув кулак, замахнувся і зацідив Павукові у щелепу, просто як у кіно. Павук відсахнувся, більше від здивування, ніж від болю. Він приклав долоню до губ, потім роздивився кров на ній.
— Ти мене вдарив.
— Можу вдарити ще, — сказав Товстун Чарлі, який не був у цьому певен. Рука в нього боліла.
— Он як?
Павук кинувся на Чарлі з кулаками, і той полетів на підлогу, охопивши Павука рукою за пояс та потягнувши його за собою.
Вони качалися підлогою коридору, били й молотили один одного. Товстун Чарлі майже очікував, що Павук завдасть якогось магічного удару у відповідь чи виявиться надприродно дужим, але сили в них, здавалося, були приблизно рівними. Обидва билися невміло, як хлоп'ята — як брати — і поки вони билися, Чарлі начебто згадав, як він уже колись це робив, дуже-дуже давно. Павук був кмітливішим і швидшим, але якби Чарлі зумів насісти зверху і знешкодити Павукові руки...
Товстун Чарлі схопив праву руку Павука, скрутив її йому за спиною, а тоді сів братові на груди, навалившись усією вагою.