— Здаєшся?— спитав він.
— Ні, — Павук звивався і крутився, проте Товстун Чарлі зайняв надійнішу позицію на Павукових грудях.
— Я хочу, щоб ти пообіцяв,— мовив він, — що заберешся з мого життя і назавжди залишиш нас із Розі у спокої.
Тоді Павук сердито брикнув, збивши Чарлі, і той, розпростершись, приземлився на підлогу кухні.
— Слухай,— мовив Павук. — Я казав тобі.
Внизу забарабанили у двері, і то був владний стукіт, який зазвичай означає, що комусь дуже терміново треба зайти. Товстун Чарлі позирнув на Павука, Павук зло глянув на Чарлі, і вони повільно звелися на ноги.
— Мені відчинити? — спитав Павук.
— Ні, — заперечив Товстун Чарлі. — Це мій довбаний дім. І я сам відчиню свої довбані двері, красно тобі дякую.
— Як хочеш.
Чарлі рушив у бік сходів. Тоді озирнувся.
— Щойно я з цим розберуся, я розберуся з тобою. Пакуй свої лахи. Ти виселяєшся.
Він спустився, заправляючись та струшуючи з себе пил і загалом намагаючись не виказувати, що він щойно чубився на підлозі.
Чарлі відчинив двері. На порозі стояли два кремезні полісмени у формі та одна дрібніша і радше екзотичніша полісменка у штатському.
— Чарльз Нансі? — звернулась до нього Дейзі. Вона дивилась на нього, як на незнайомця, і її очі нічого не висловлювали.
— От капость,— мовив Чарлі.
— Пане Нансі, ви арештовані. Ви маєте право...
Товстун Чарлі обернувся вглиб будинку.
— Сволота! — загорлав він нагору сходів.— Сволота, сволота, сволотна сволотющішна сволота!
Дейзі поплескала його по руці:
— Ви хотіли б піти мирно?— тихо спитала вона.— Бо якщо ні, ми можемо спершу вас вгамувати. Втім, я б не радила. Вони дуже зазвяті гамувальники.
— Я піду мирно,— відповів Чарлі.
— Це добре, — і Дейзі вивела Чарлі з дому та замкнула його у задній частині поліційного фургону.
Поліція обшукала квартиру. В кімнатах нікого не було. В кінці коридору була маленька вільна спальня, в якій стояли кілька коробок із книжками й іграшковими машинками. Вони зазирнули туди, але нічого цікавого не знайшли.
Павук вилежувався на канапі у себе в кімнаті і ображався. Він вшився до спальні, коли Товстун Чарлі спустився відчинити двері. Павук не дуже добре давав раду з конфліктами. Коли доходило до конфронтації, він зазвичай зникав, і просто зараз Павук розумів, що настав час щезнути, але цього йому робити не хотілося.
Він не був певен, що відправити Розі додому — хороша ідея.
Йому хотілося (а Павук діяв виключно так, як йому хотілося — жодних «мушу» і «повинен» для нього не існувало) сказати Розі, що вона йому подобається. Подобається саме йому, Павуку. Хотілося сказати, що він не Товстун Чарлі. Що він був іншим. Власне, саме це проблемою й не було. Він міг, вклавши у свої слова достатньо переконливості, просто повідомити їй: «Насправді я Павук, брат Товстуна Чарлі, і тебе це влаштовує. Тебе це не турбує». Всесвіт трішечки підштовхнув би Розі, і вона змирилася б із цим, так само як щойно змирилась із тим, що їй треба піти додому. Вона не заперечувала б.
От тільки він знав, що десь у глибині душі вона таки заперечуватиме.
Людям не подобається, коли боги їх до чогось підштовхують. На позір може здаватись, що люди не проти, але глибоко-глибоко всередині, під поверхнею, вони відчувають, що їх підштовхують, і противляться цьому. Вони знають. Павук міг би наказати Розі відчувати радість від того, що відбувається, і вона раділа б, але ці відчуття були б несправжніми: ніби намальована на її обличчі усмішка, навіть якщо вона у всі можливі способи й віритиме, що ця усмішка справжня. В короткотерміновій перспективі (а дотепер Павук думав тільки на таку перспективу) це не мало б жодного значення, але в довготерміновій могло б лише викликати ускладнення. А Павукові не потрібна була якась розбурхана і розлючена істота, що глибоко в душі ненавиділа його, а зовні була спокійною, нормальною і схожою на ляльку. Йому потрібна була Розі.
А то була б не Розі.
Павук витріщався у вікно на чудовий водоспад і тропічне небо за ним, розмірковуючи, коли Товстун Чарлі повернеться і постукає в двері його кімнати. Сьогодні вранці в ресторані трапилось щось незбагненне, і Павук був певен, що його брат знає про це більше, ніж зізнається.
Через якусь часину Павуку набридло чекати, і він пошвендяв назад до квартири Чарлі. Там нікого не було. В домі панував безлад — так ніби тут усе перевернула догори дриґом професійна команда перевертачів. Павук виснував, що з високою долею ймовірності Чарлі сам влаштував тут такий гармидер, просто щоб продемонструвати, як його засмутило, що Павук переміг у бійці.
Він визирнув із вікна. Надворі була запаркована патрульна машина, а поруч — чорний поліційний фургон. Поки він дивився, машини поїхали.
Він зробив собі тост, намастив його маслом і з'їв. Тоді пройшовся квартирою, ретельно зашторюючи всі вікна.
Задзвенів дверний дзвінок. Павук зашторив останнє вікно, а тоді спустився.
Він прочинив двері, і там на нього дивилася Розі. Вигляд у неї був трохи причмелений. Він подивився на неї.
— Ну? Ти запросиш мене зайти?
— Так, звісно, заходь.
— Що трапилось? — спитала вона, піднімаючись сходами.— Тут ніби був землетрус.
— Он як?
— Чого ти сидиш у темряві?— і вона підійшла до вікна, щоб відсунути штори.
— Не роби цього! Хай буде заштореним.
— Ти чогось боїшся?
Павук втупився у вікно.
— Птахів,— зрештою зізнався він.
— Але ж пташки — наші друзі,— зауважила Розі тоном, яким розмовляють із маленькими дітьми.
— Птахи,— відказав Павук,— останні з динозаврів. Крихітні велоцираптори з крилами. Вони пожирають беззахисних вертлявих істот, горіхи, рибу й інших птахів. Де багато пташок, там нема комашок. Ти взагалі колись бачила, як їдять курчата? Вони можуть скидатися на невинних пухнастиків, але кажу тобі, це втілення зла.
— Я недавно бачила в новинах історію про пташку, яка врятувала чоловікові життя.
— Це не скасовує факту, що...
— То була ворона. Чи крук? Щось велике і чорне. Чоловік вилежувався на своєму моріжку перед домом у Каліфорнії, читав журнал, а тоді почув набридливе каркання: виявилось, що то крук, який намагається привернути його увагу. Він підвівся, придивився до дерева, на якому сидів птах, і виявилось, що під деревом готувалась до стрибка пума. Чоловік пішов до будинку. А якби крук його не попередив, то він став би пум'ячою їжею!
— Не думаю, що це типова для круків поведінка. Але в будь-якому разі, врятував там когось той крук чи ні, це не скасовує факту, що птахи тільки й чекають, щоб дістатись до мене.
— Точно, — Розі дуже очевидно намагалась не звучати так, ніби просто втішає його,— пташки тільки й чекають, щоб дістатись до тебе.
— Ага.
— І це тому, що...?
— Гм...
— Мусить бути якась причина,— наполягла Розі.— Ти ж не хочеш сказати, що велетенська кількість пташок просто вирішила вважати тебе комашкою без жодних на те причин?
— Я не думаю, що ти повіриш мені, якщо я скажу,— відказав Павук цілком щиро.
— Чарлі. Ти завжди був зі мною чесним. Тобто я завжди довіряла тобі. Якщо ти мені щось скажеш, я зроблю все можливе, щоб тобі повірити. Я дуже старатимусь. Я люблю тебе і я вірю в тебе. Чому б тобі не дозволити мені перевірити, зможу я тобі повірити чи ні?
Павук хвильку поміркував над цим, тоді простягнув руку і стиснув Розину долоню.
— Думаю, я мушу дещо тобі показати.
Він відвів її в кінець коридору. Вони зупинились перед дверима комірчини Чарлі.
— Там... Є дещо, що, як мені здається, пояснить все набагато краще за мене.
— Ти супергерой, а там твій бетмобіль?
— Ні.
— Це якесь збочення? Ти підбираєш кардиган під пуловер, одягаєш низку перлів і просиш називати тебе Дорою?