овстун чарлі сидів на застеленому ковдрою металевому лежаку і чекав, щоб трапилось хоч щось. Час тягнувся нестерпно повільно, здавалося, минуло вже кілька місяців. Він спробував поспати, однак не міг згадати, як це робиться.
Він постукав у двері.
— Завалися! — гаркнув йому хтось, але Чарлі не міг точно сказати, був то працівник системи правопорядку чи колега по ув'язненню.
Він прокрокував по камері, за скромними підрахунками, два чи три роки. Тоді сів і дозволив вічності затопити себе. Крізь товстелезне скло під стелею, яке слугувало вікном, пробивалось денне світло — судячи з усього, те саме світло, що пробивалось крізь вікно, коли його вранці зачинили в камері.
Товстун Чарлі спробував згадати, що робили люди у тюрмах, щоб гаяти час, але йому не спало на думку нічого, крім ведення секретних щоденників та переховування речей у дупі. Йому не було на чому писати, а потреба ховати щось у дупі явно не входила до найблискучіших життєвих перспектив.
Нічого не відбувалося. Нічого продовжувало не відбуватися. І ще трохи нічого. Повернення Нічого. Син Нічого. Нічого знову в сідлі. Нічого, Еббот і Костелло зустрічають вовкулаку...
Коли двері відчинились, Чарлі довелося стримувати овації.
— На вихід. Двір для прогулянок. Можеш покурити, якщо хочеш.
— Я не курю.
— Правильно. Огидна звичка.
Двір для прогулянок виявився майданчиком посеред поліційного відділку, оточеним стінами і закритою зверху дротяною сіткою. Товстун Чарлі обійшов її, дійшовши висновку, що якщо десь йому точно й не хотілося бути, то це під поліційним арештом. Він ніколи не плекав особливих симпатій до поліції, але дотепер у нього були якісь натяки на фундаментальну довіру до природного порядку речей (вікторіанці назвали б цей порядок Провидінням), який опікувався тим, щоб винних було покарано, а невинних відпущено. З огляду на останні події ця віра зруйнувалась, а на зміну їй прийшла стійка підозра, що решту свого життя він проведе, намагаючись довести свою невинність неприступним суддям і катам, багато з яких скидатимуться на Дейзі, і що одного ранку, прокинувшись у шостій камері, він виявить, що перетворився на здоровенного таргана. Вочевидь, його перенесло до якогось зловісного всесвіту, який перетворював людей на тарганів...
На дротяну сітку над головою Чарлі щось ляпнулося. Товстун Чарлі звів очі догори. На нього з показною байдужістю витріщався дрізд. Почулось лопотіння, і до дрозда долучилась зграйка горобців, і ще якась пташка, про яку Чарлі подумав, що то, мабуть, чикотень.
Вони дивились на нього, а він дивився на них.
Птахи продовжували прилітати.
Чарлі складно було сказати, коли скупчення птахів на сітці перетворилося з цікавого на загрозливе. У будь-якому разі, десь після першої сотні. І ще тоді, коли до нього дійшло, що вони не цвірінькали, не співали, не кували, не каркали й не висвистували. Вони просто приземлялись на дріт і дивились на нього.
— Летіть геть, — наказав їм Чарлі.
І жодна з пташок не полетіла. Замість цього вони заговорили. І вони назвали його ім'я.
Товстун Чарлі пішов до дверей у кутку. Затарабанив. Спершу кілька разів повторив: «Перепрошую», а тоді просто заволав: «Допоможіть!».
Клацання. Двері відчинились, і констебль Її Величності з важкими повіками зауважив, що краще б це було щось важливе.
Товстун Чарлі показав догори. Він нічого не сказав. Та йому й не треба було. Щелепа констебля чудернацько широко відвисла, та й так і залишилась висіти. Мама Товстуна Чарлі сказала б констеблю затулити писка, щоб туди нічого не залетіло.
Сітка стала прогинатись під вагою тисяч птахів. Маленькі очиці незмигно витріщались униз.
— Господи-Ісусе, — сказав полісмен, і без подальших розмов впустив Товстуна Чарлі назад до приміщення з камерами.
Мейв Лівінґстон було боляче. Вона лежала, розпростершись, на підлозі. Коли жінка прокинулась, її обличчя й волосся були мокрі і теплі, а потім, коли вона трохи поспала і знову прокинулась, вони стали липкими і холодними. Вона засинала, прокидалась, знову засинала і прокидалась, щоб усвідомити біль у потилиці, а тоді, оскільки спати було простіше і не боляче, вона дозволила сну огорнути себе теплою ковдрою.
У снах Мейв ходила телестудією, шукаючи Морріса. Іноді вона виловлювала його зображення на моніторах. Він скрізь мав стурбований вигляд. Вона намагалася знайти вихід, але всі шляхи вели її назад до студійного підвалу.
Я страшенно змерзла, подумалось їй, і так вона зрозуміла, що знову прокинулась. З іншого боку, біль вгамувався. В цілому, виснувала Мейв, вона почувалась цілком добре.
Щось засмучувало її, але вона не могла з певністю сказати, що саме. Напевне, щось зі сну.
Де б вона не була, тут було темно. Місце нагадувало комірчину для мітел, тому вона випростала руки, щоб не врізатись кудись у пітьмі. З заплющеними очима і випростаними руками вона нервово ступила кілька кроків, а тоді розплющила очі. Тепер вона опинилася в знайомому приміщенні. Це був офіс.
Офіс Ґрема Коутса.
А тоді вона згадала. Голова спросоння ще була затуманена — вона не думала чітко, і знала, що не зможе добре мізкувати, доки не вип'є ранкову філіжанку кави, але її все одно наздогнало усвідомлення: зрадливість Ґрема Коутса, його віроломство, його злочини, його...
Чому, подумалось їй, чому він на мене напав? Він мене вдарив. А тоді збагнула: Поліція! Мені слід зателефонувати в поліцію.
Вона простягнула руку до телефона на столі і взяла слухавку — точніше, спробувала взяти, але та виявилася надто важкою, чи то надто слизькою, чи і важкою, і слизькою водночас, тож жінка так і не змогла її як слід ухопити. Відчуття у пальцях були якимись неправильними.
Напевне, я ослабла більше, ніж гадала, вирішила Мейв. Краще попросити їх вислати й лікаря теж.
У неї в кишені був ще невеличкий сріблястий мобільник із «Зеленими рукавами» на дзвінку. Вона з полегшенням виявила, що телефон на місці, і що втримати його не становило проблеми. Тоді зателефонувала у службу порятунку. Доки вона чекала на відповідь, то знічев'я розмірковувала, чому досі кажуть «взяти слухавку» і «покласти слухавку», тоді як ніхто не кладе жодних слухавок в мобільних телефонах. Слухавки брали і клали тоді, коли вона була набагато молодшою, а потім прийшли часи мобільних кнопкових телефонів із особливо набридливими дзвінками. Коли вона була підліткою, то мала кавалера, який умів імітувати пікання тих перших мобілок, і це вміння, як Мейв пізніше виснувала, було його єдиним справжнім досягненням. Вона замислилась над тим, як його справи зараз. Цікаво, як людина, що могла імітувати перші дзвінки мобілок, давала собі раду в світі, де телефони могли звучати як завгодно...
— Просимо вибачення за затримку з відповіддю на ваш дзвінок, — залунав механічний голос у слухавці. — Залишайтесь, будь ласка, на лінії.
Мейв почувалась на диво спокійною, так ніби нічого поганого ніколи більше не могло б із нею трапитись. Нарешті їй відповів чоловічий голос:
— Слухаю?— то був голос чоловіка, який ефективно вирішує всі проблеми.
— Мені потрібна поліція.
— Вам не потрібна поліція, — мовив голос. — З усіма злочинами даватимуть раду відповідні й неуникні органи правопорядку.
— Знаєте, здається, я набрала хибний номер.
— А ще, — продовжив голос,— усі номери зрештою правильні. Це ж просто числа, вони не можуть хибити чи влучати.
— Вам легко казати, — відрубала Мейв, — а мені треба поговорити з поліцією. А також, здається, мені потрібна швидка. І я точно набрала хибний номер. — Вона відключилася. Напевне, подумалось їй, до служби порятунку не можна додзвонитись з мобільного. Вона зайшла в телефонну книгу і набрала номер сестри. Почувся один гудок, а тоді той самий голос сказав:
— Дозвольте уточнити. Я не стверджую, що ви помилились номером навмисно. Гадаю, треба уточнити: я мав на увазі, що всі номери і числа за своєю природою правильні. Звісно, окрім числа Пі. Терпіти не можу число Пі. Як тільки про нього подумаю, починає боліти голова, а воно продовжується, продовжується і продовжується...