Мейв натисла червону кнопку і перервала дзвінок. Тоді набрала свого банківського менеджера. Той самий голос продовжив:
— ...але ось я тут, вправляюсь у кмітливості щодо природи чисел, а ви, поза всякими сумнівами, вважаєте, що для всього є місце і час...
Клік. Набрала найкращу подругу.
— ...а просто зараз нам варто обговорити ваше остаточне розміщення. Боюся, цього пообіддя рух особливо жвавий, тому, якщо ви не проти трішки почекати там, де перебуваєте, вас підберуть... — Тепер голос звучав заспокійливо: то був голос священика з радіо, який роздає вам щоденні порції благословення.
Якби Мейв не було так спокійно, вона, мабуть, запанікувала б. Натомість жінка заглибилась в роздуми. Вочевидь, її телефон... як це називається, хакнули? Тому їй треба просто спуститися вниз, знайти першого-ліпшого поліціянта і подати офіційну заяву. Коли Мейв натисла кнопку ліфта, нічого не трапилось, тому вона спустилася сходами, розмірковуючи над тим, що коли тобі потрібен поліцейський, його однаково ніколи немає поруч, вони завжди намотують кола в своїх машинах із сиренами. Поліціянти, думала Мейв, мусили би прогулюватися вулицями по двоє і підказувати перехожим, котра година, або чекати на дні водостічних труб на злодіїв, що саме вирішили спуститись туди з мішками награбованого за плечима...
У самому низу сходів, у вестибюлі, стояли двоє поліціянтів, чоловік і жінка. Вони не були у формі, але по них однаково було видно, що то поліціянти. Помилки бути не могло. Чоловік був червонопиким і огрядним, а жінка — дрібненькою й темношкірою, і за інших обставин здалася би Мейв дуже гарненькою.
— Ми знаємо, що вона сюди заходила, — саме говорила поліцейська. — Адміністраторка запам'ятала, як пані Лівінґстон прийшла перед обідом. А коли повернулась з обіду, їх обох уже не було.
— Думаєш, вони втекли удвох? — перепитав огрядний чоловік.
— Гм, перепрошую, — ввічливо втрутилась Мейв Лівінґстон.
— Можливо. Мусить бути якесь просте пояснення. Зникнення Ґрема Коутса. Зникнення Мейв Лівінґстон. Принаймні ми затримали Нансі.
— Ми точно не втекли разом, — сказала Мейв Лівінґстон, але поліціянти її проігнорували.
Копи зайшли до ліфта, і двері за ними захряснулись. Мейв спостерігала, як тряский ліфт поніс їх геть, на верхній поверх.
Вона досі тримала в руці мобільний телефон. Він завібрував і заграв «Зелені рукави». Мейв зиркнула на екран. На ньому з'явилась Моррісова фотографія. Вона знервовано відповіла:
— Так?
— Привіт, кохана. Як справи?
— Дякую, добре, — відповіла вона. А тоді перепитала:— Моррісе? — І додала: — Ні, не добре. Щиро кажучи, просто жахливо.
— Угу,— відповів Морріс.— Я так і подумав. Та все одно з цим уже нічого не поробиш. Час рухатись далі.
— Моррісе? Звідки ти дзвониш?
— Складно пояснити. Власне кажучи, я не те щоб дзвонив... Просто хотів підтримати тебе.
— Ґрем Коутс! Він був шахраєм.
— Так, кохана. Але час усе це відпустити. Лишити позаду.
— Він стукнув мене по потилиці,— обурилась вона.— І ще він крав твої гроші!
— Це все просто речі, кохана, — спробував заспокоїти її Морріс.— А тепер ти за завісою...
— Моррісе, цей набридливий дрібний хробак намагався вбити твою дружину. Мені здається, ти міг би спробувати виявити більше стурбованості.
— Не треба так, кохана. Я просто намагаюсь пояснити...
— Мушу сказати тобі, Моррісе, що якщо ти і далі будеш так ставитись до цієї проблеми, я змушена буду дати їй раду сама! І я точно цього так не залишу. Тобі легко говорити, ти мертвий. Тобі вже не треба про такі речі хвилюватися.
— Кохана, ти теж мертва.
— Це справи не стосується, — відрубала вона. А тоді до неї дійшло: — Я... що? — А потім, перш ніж він устиг щось ще сказати, продовжила: — Моррісе, я сказала, що він намагався мене вбити. А не що йому це вдалося.
— Ну... — здавалося, високоповажний пан Морріс Лівінґстон не міг дібрати слів. — Мейв. Кохана. Я знаю, що це може тебе шокувати, але правда полягає у тім, що...
Телефон запікав, і на екрані з'явилося зображення розрядженої батареї.
— Боюсь, я тебе не розумію, Моррісе. По-моєму, в мене розрядився телефон.
— Твій телефон не може розрядитися. В тебе навіть нема телефона. Це ілюзія. Я намагаюсь сказати тобі, що ти відгорнула завісу неназваного і перетворюєшся... Чорт, це як із хробаком та метеликом, розумієш, кохана?
— Гусінню. Гадаю, ти мав на увазі гусінь.
— Ну, напевне, так, — сказав Морріс зі слухавки.— Гусінь. Саме її я і мав на увазі. На що ж тоді перетворюються хробаки?
— Вони ні на що не перетворюються, Моррісе,— трохи роздратовано відказала Мейв. — Вони просто хробаки.
Сріблястий телефон видав тихенький звук, схожий на електронну відрижку, знову продемонстрував зображення розрядженої батареї, а тоді вимкнувся.
Мейв закрила телефон і сховала його до кишені. Тоді підійшла до найближчої стіни і на пробу штурхнула її пальцем. На дотик стіна нагадувала липку холодну ґаляретку. Вона натисла сильніше, і її рука пройшла у стіну, а тоді і крізь неї.
— Нічого собі, — сказала вона вголос, і далеко не вперше в житті пошкодувала, що не слухала Морріса, який натепер, як їй довелось визнати, напевне знав куди більше про те, як воно — бути мертвим. Ну що ж, подумалось їй. Напевне, бути мертвим нагадує дуже багато інших речей у житті: чогось довчаєшся в процесі, до всього іншого просто додумуєшся.
Вона вийшла з парадного входу, але просто опинилась у тій самій будівлі, тільки з іншого боку вестибюля. Спробувала ще раз — результат був такий самісінький. Тоді вона зайшла до турагентства, розташованого на першому поверсі, і спробувала проштовхатись крізь стіну з західного боку будівлі.
Вона пройшла крізь неї і знову повернулась до вестибюлю, цього разу зі сходу. Так ніби вона була на знімальному майданчику і намагалася вийти з екрану. Висловлюючись топографічно, офісна будівля, схоже, стала її універсумом.
Мейв знову піднялась сходами, щоб перевірити, чим зайняті детективи. Вони розглядали письмовий стіл і розгардіяш, який залишився, коли Ґрем Коутс складав речі.
— Знаєте, — підказала Мейв, — я в комірчині за стелажем. Я там.
Вони не звернули на неї уваги. Поліціянтка присіла і покопирсалась у смітнику.
— Бінго! — сказала вона, видобувши звідти чоловічу сорочку, заплямовану засохлою кров'ю. Тоді склала одежину в пластиковий пакет. Огрядний чоловік дістав мобільний телефон.
— Мені потрібен судмедексперт, — сказав він у слухавку.
Товстун Чарлі спіймав себе на тому, що тепер розглядає свою камеру радше як прихисток, ніж як в'язницю. Для початку, камери були десь всередині будівлі, далеко за межами доступу навіть для найавантюрніших пташок. І його брата теж ніде не було видно. Те, що в шостій камері нічого не траплялось, більше не видавалося проблемою. Нічого, яке не траплялось, здавалось набагато привабливішим, ніж усі можливі щось, які спадали йому на думку. Навіть світ, заселений виключно тарганами, замками та людьми на ймення К., видавався ліпшим за світ, сповнений зловмисних птахів, які хором висвистували його ім'я.
Двері відчинились.
— Ви не стукаєте? — спитав Товстун Чарлі.
— Ні, взагалі-то не стукаємо, — відрубав поліціянт. — Нарешті прийшов ваш адвокат.
— Пане Меррімен...? — почав було Товстун Чарлі, а тоді затнувся. Леонард Меррімен був пухкеньким паном в окулярах в золотій оправі. Чоловік позаду поліціянта — цілком точно ні.
— Все гаразд, — запевнив чоловік, який не був його адвокатом. — Можете нас просто залишити.