— Натисніть на дзвінок, коли закінчите, — кинув поліціянт і зачинив двері.
Павук узяв Товстуна Чарлі за руку і сказав:
— Я тебе звідси витягну.
— Але я не хочу, щоб мене витягували! Я нічого не зробив.
— Чудова причина звідси забратись.
— Але якщо я звідси заберусь, вийде так, ніби зробив. Я буду втікачем з ув'язнення.
— Ти ж не ув'язнений, — радісно заявив Павук.— Тобі ще навіть не висунули жодних звинувачень. Ти просто допомагаєш їм у справі. Слухай, їсти хочеш?
— Трохи.
— Чого тобі хочеться? Чаю? Кави? Гарячого шоколаду?
Гарячий шоколад звучав для Товстуна Чарлі дуже спокусливо.
— Я б хотів гарячого шоколаду.
— Супер. — Павук узяв Чарлі за руку і звелів: — Заплющ очі.
— Навіщо?
— Так буде простіше.
Товстун Чарлі заплющив очі, хоча так і не второпав, що саме так буде простіше. Світ розтягнувся і стиснувся, і Товстуну Чарлі здалося, що його зараз знудить. Тоді розум його заспокоївся, а обличчя запестив тепленький вітерець.
Він розплющив очі.
Вони були надворі, на просторій ринковій площі, яка виглядала вкрай не по-англійськи.
— Де це ми?
— Думаю, це містечко називається Скопсьє. Воно поблизу Італії, чи щось типу того. Буваю тут уже кілька років. Тут готують чудовий гарячий шоколад. Найкращий, який мені доводилося куштувати.
Вони сіли за невеличкий дерев'яний столик. Той був пофарбований у криваво-червоний. До них підійшов офіціант і сказав щось мовою, яка, на думку Товстуна Чарлі, анітрохи не нагадувала італійську. Павук відповів: «Дос чоколатос, чуваче», чоловік кивнув і пішов геть.
— Гаразд, — сказав Чарлі. — Тепер ти накликав на мою голову ще більше проблем. Вони подадуть у розшук чи щось таке. Це потрапить в газети.
— І що вони зроблять?— усміхнувся Павук. — Відправлять тебе за ґрати?
— Ой, прошу тебе.
Їм принесли шоколад, і офіціант налив його в маленькі філіжаночки. Шоколад був приблизної температури розплавленої лави, за консистенцією нагадував щось середнє між шоколадним супом і шоколадним заварним кремом, а запах мав просто приголомшливий. Павук заговорив:
— Слухай, ми перетворили це сімейне возз'єднання на повну кашу-малашу...
— Ми перетворили?— Товстун Чарлі дуже вміло придушив гнів. — Це ж не я вкрав у себе наречену! І не я довів до того, щоб мене звільнили! І не я винен у тому, що мене заарештували...
— Не ти, — погодився Павук. — Але ж це через тебе до справи долучилися птахи, чи не так?
Товстун Чарлі зробив малесенький ковточок шоколаду.
— Здається, у мене в роті все згоріло, — він підняв на брата погляд і побачив, як на нього дивиться власне відображення: стурбоване, стомлене, налякане.— Так, це через мене до справи долучилися птахи. І що нам тепер робити?
— До речі, тут готують дуже непогану зупку з макаронами, — зауважив Павук.
— Ти впевнений, що ми в Італії?
— Не дуже.
— Можна в тебе щось спитати?
Павук кивнув. Чарлі хвильку роздумував, як сформулювати.
— Птахи. Коли вони всі з'являються і вдають, що втекли з фільму Альфреда Гічкока. Думаєш, це відбувається тільки в Англії?
— А що?
— Мені здається, оті голуби нас помітили, — Чарлі показав на віддалений край площі.
Голуби не займались звичними голуб'ячими справами. Не клювали крихти від канапок і не нишпорили з опущеними головами в гонитві за рештками їжі, яку повпускали туристи. Вони стояли майже нерухомо і витріщались. Почулось лопотіння крил, і до них долучилась ще сотня птахів: більшість приземлилась на статуї чоловіка у велетенському капелюсі, яка височіла посеред площі. Товстун Чарлі дивився на голубів, а голуби дивились на нього.
— І що найгіршого може трапитись?— упівголоса спитав він у Павука. — Вони на нас насруть?
— Не знаю. Але думаю, вони здатні на гірше. Допивай шоколад.
— Але він гарячий!
— І нам потрібна буде пара пляшок води. Гарсон!
Тихий шерех крил. Прибуття більшої зграйки птахів. І десь там, тихше, напівчутне мурмотіння-туркотіння.
Офіціант приніс їм по пляшці води. Павук, який, як зауважив Чарлі, знову був одягнений у свою червоно-чорну шкірянку, сховав пляшки до кишень.
— Це просто голуби, — зауважив Товстун Чарлі, але щойно промовив це, то збагнув, що змолов дурницю. То були не просто голуби. То була армія. Пам'ятник товстенькому чоловіку вже майже зник під сіро-пурпуровими пір'їнами.
— Здається, птахи мені більше подобались до того, як вирішили почати нас цькувати.
— І вони всюди,— докинув Павук, а тоді схопив Чарлі за руку. — Заплющ очі.
Птахи, як один, здійнялись в повітря. Чарлі заплющив очі.
Голуби кинулись на них, як вовки на отару...
Стало тихо і просторо. Я в духовці подумав Чарлі. Він розплющив очі і збагнув, що так воно і є: духовка з червонястими дюнами, що тяглися в далечінь, скільки сягало око, аж доки не розчинялись у небі перламутрового кольору.
— Пустеля, — сказав Павук. — Мені здалося, це непогана ідея. Безпташина зона. Щоб ми могли закінчити розмову. Ось, — він простягнув Чарлі пляшку води.
— Дякую.
— То ти скажеш мені, звідки взялись ці птахи?
— Це оте місце... Куди я пішов. Там було багато людинотварин. І вони, гм... Всі вони знали тата. І одна з них була... жінкою, жінкою-птахою.
— Оте місце?— втупився в нього Павук. — Таке пояснення не дуже допоможе.
— Там схил гори, а в ньому печери. І ще там урвища, які спадають у ніщо. Це край світу.
— Це початок світу, — виправив його Павук.— Я чув про печери. Одне дівчисько колись мені про них розповідало. Але я там ніколи не був. То ти побачив Жінку-птаху, і...?
— Вона запропонувала допомогти позбутись тебе. І, гм... ну, я погодився.
— А це, — зауважив Павук із голлівудською усмішкою, — було дуже тупо.
— Я не просив її заподіювати тобі шкоду!
— А як, ти думав, вона збиралась позбутися мене? Написала б мені суворого листа?
— Не знаю. Я не подумав про це. Я був засмучений.
— Супер. Ну, якщо їй все вдасться, ти будеш засмучений, а я — мертвий. Знаєш, ти міг би і сам просто попросити в мене забратись.
— Я так і зробив!
— Ем. І що я відповів?
— Що тобі подобається у мене вдома і ти нікуди не підеш.
Павук ковтнув води.
— І що саме ти їй сказав?
Товстун Чарлі спробував пригадати. Тепер, коли він про це думав, слова здавалися справді чудернацькими.
— Що віддам їй кров Анансі, — неохоче зізнався він.
— Ти... що?
— Вона попросила так і сказати!
— Але ж це не тільки я, — недовірливо витріщився на нього Павук. — Це ми обидва.
У Товстуна Чарлі раптом дуже пересохло в роті. Йому залишилось тільки сподіватись, що це через пустельне повітря, і ковтнути води з пляшки.
— Чекай. А чому пустеля? — перепитав Чарлі.
— Жодних птахів, пригадуєш?
— А це тоді що? — Чарлі тицьнув у небо. Спершу тіні здавалися манюнькими, а тоді до нього дійшло, що вони просто були дуже високо: кружляли, похитуючись на крилах.
— Грифи. Вони не нападають на живих істот.
— Ага, а голуби бояться людей, — сказав Товстун Чарлі. Тіні в небі закружляли нижче, і, знизившись, стали більшими.
— Прийнято, — відказав Павук. — Чорт.
Вони були не самі. Хтось стежив за ними з дюни віддалік. Випадковий спостерігач міг би вирішити, що то опудало.
— Забирайся, — загорлав Чарлі до опудала. Пісок поглинув його голос. — Я забираю своє слово назад! Я скасовую угоду! Залиш нас у спокої!
Лопотіння плаща на вітрі — і дюна була знову порожньою.
— Вона зникла. Хто б міг подумати, що все буде так просто? — з полегшенням зітхнув Товстун Чарлі.
Павук торкнувся його плеча і показав. Тепер жінка в коричневому плащі стояла на найближчому гребені піску, так близько, що Чарлі бачив її осклянілі зіниці.