Грифи кружляли обірваними чорними тінями, а тоді приземлились. Вони витягували голі рожевуваті голови на таких самих шиях — без пір'я, бо так набагато легше засовувати голови у гниль серед кісток — і короткозоро витріщались на братів, наче розмірковували, чи слід їм почекати, доки ті помруть, чи, може, варто пришвидшити процес.
— Що ще було в тій угоді? — перепитав Павук.
— Га?
— Чи було ще щось? Вона дала тобі щось, щоб закріпити угоду? Зазвичай такі домовленості вимагають обміну.
Грифи заквапились вперед, крок за кроком, змикаючи ряди, звужуючи коло. В небі заблимали ще чорні тіні, які невмолимо росли. Павук стиснув руку Товстуна Чарлі.
— Заплющ очі.
Холод вдарив Товстуна Чарлі під дих, ніби стусан. Він глибоко вдихнув і відчув, як легені залило льодом. Він кашляв і не міг спинитися, а вітер тим часом завивав, мов велетенська тварина.
Він розплющив очі.
— Можна поцікавитися, де ми тепер?
— Антарктида, — оголосив Павук. Він застібнув шкірянку, і холод йому, здавалось, геть не докучав. — На жаль, тут трохи прохолодно.
— В тебе буває якась золота середина? Прямісінько на льодове поле з пустелі.
— Зате без птахів.
— Не легше було б засісти в якійсь гарненькій безпташиній будівлі? А заразом і пообідати.
— Ну от, тепер ти скаржишся через те, що трішки зимно.
— Тут не трішки зимно, тут мінус п'ятдесят! І в будь-якому разі, глянь туди, — вказав на небо Товстун Чарлі. Там була накреслена бліда і нерухома в холодному повітрі крива, схожа на маленьку літеру «М».— Альбатрос.
— Це фрегат.
— Прошу?
— Це не альбатрос. Цей птах називається фрегат. І думаю, він нас навіть не помітив.
— Він, може, й не помітив, — погодився Чарлі.— А от вони помітили.
Павук обернувся і сказав щось, що до болю нагадувало «фрег...ать». Там підковзувався, підкочувався і підбирався на животах до братів може й не мільйон пінгвінів, але скидалося на те. Зазвичай єдине, що лякається до всирачки наближення пінгвінів — це маленькі рибинки, але коли пінгвінів стає досить багато...
Товстун Чарлі без нагадувань простягнув руку і вхопився за Павука. А тоді заплющив очі.
Коли він їх розплющив, навколо було тепліше, але різниці між заплющеними й розплющеними очима не було. Усюди панував колір ночі.
— Я що, осліп?
— Ми на закинутій вугільній шахті, — пояснив Павук. — Кілька років тому бачив фотографію цієї місцинки в журналі. Якщо тут не живуть зграї незрячих зябликів, які еволюціонували, щоб достосуватись до темряви і харчування вугільними крихтами, ми в безпеці.
— Ти ж пожартував, правда? Про незрячих зябликів.
— Більш чи менш.
Товстун Чарлі зітхнув, і його зітхання луною розійшлося підземеллям.
— Знаєш, — зауважив він,— якби ти просто забрався геть з мого дому, коли я тебе про це попросив, ми не потрапили б в цю халепу.
— Це не дуже допомагає.
— Це й не мало допомагати. Одному Богу відомо, як я все це поясню Розі.
Павук прокашлявся, а тоді відповів:
— Думаю, про це не варто хвилюватись.
— Чому?
— Вона нас покинула.
Запала довга мовчанка. Тоді Товстун Чарлі відповів:
— Звісно, покинула.
— Тут я, типу, налажав, — зізнався Павук.
— Але що як я їй усе поясню? Тобто якщо я скажу їй, що я — це не ти, і що ти просто прикинувся мною...
— Я вже пояснив. І саме в ту мить вона вирішила, що жодного з нас більше ніколи не хоче бачити.
— І мене теж?
— Боюся, що так,— мовив у темряві голос Павука.— Слухай, я справді не намагався... Ну тобто, коли я прибув зустрітись із тобою, я хотів тільки познайомитись і привітатись. А не... Гм... Я все пустив шкереберть.
— Ти що, намагаєшся вибачитися?
Запала тиша, а тоді Павук відповів:
— Думаю, що так.
Знову запала тиша. Тоді заговорив Товстун Чарлі:
— Ну, тоді вибач, будь ласка, що я попросив у Жінки-птахи тебе позбутися. — Не бачити Павука чомусь полегшувало розмову.
— Так, дякую. Хотілося б мені знати, як же її позбутися.
— Пір'їна! — осяяло Товстуна Чарлі.
— Здається, я загубив думку.
— Ти питав, чи дала вона щось мені, щоб закріпити угоду. Дала! Вона дала мені пір'їну.
— І де ця пір'їна?
Товстун Чарлі силувався згадати.
— Я не певен. Здається, вона була зі мною, коли я прокинувся у вітальні пані Данвідді. Але коли я сідав на літак, її в мене вже не було. Думаю, пір'їна у пані Данвідді.
Йому відповіла довга, темна і неперервна тиша. Товстун Чарлі почав було хвилюватись, що Павук зник і покинув його в цій потойбічній пітьмі. Тоді зрештою поцікавився:
— Ти ще тут?
— Так, ще тут.
— Фух. Якби ти мене тут покинув, я не мав би зеленого поняття, як вибратися.
— Не спокушай мене.
Знову тиша. Тоді Товстун Чарлі знову озвався:
— В якій ми країні?
— Здається, в Польщі. Як я й казав, я бачив фотку цього місця. Тільки на фотці світло горіло.
— То тобі треба побачити фотку місця, щоб туди потрапити?
— Мені треба знати, де воно розташоване.
Товстун Чарлі зауважив, як немислимо і справді тихо було в шахті. У цьому місці панувала власна, особлива тиша. Він задумався про тиші. Чи відрізняється тиша могили від тиші, скажімо, відкритого космосу? Павук знову заговорив:
— Я пам'ятаю пані Данвідді. Від неї пахне фіалками, — напевне, бували люди, які говорили «Надія нас покинула. Ми всі помремо» життєрадіснішим тоном.
— Так, це вона. Маленька і стара, як світ. В окулярах із товстими скельцями. Гадаю, нам просто треба поїхати до неї по перо. А тоді ми повернемо його Жінці-птасі і розірвемо цю жахливу угоду.— Товстун Чарлі допив воду з пляшки, що її забрав з собою з невеличкої площі, яка була не в Італії. Він закрутив кришку і поставив пляшку кудись униз у темряву, міркуючи, чи можна вважати це засміченням, якщо цього ніхто ніколи не побачить. — То давай візьмемося за руки і помандруємо до пані Данвідді.
Павук видав звук, який залунав виразно не по-пацанськи. Непевно і тривожно. Товстун Чарлі уявив собі, як у темряві Павук здувається, ніби кулька, яку надули тиждень тому, або велика жаба. Товстуну Чарлі хотілося збити з Павука пиху, але точно не хотілося чути від нього звуки переляканого шестирічки.
— Стривай. Ти що, боїшся пані Данвідді?
— Я... Я не можу до неї наближатися.
— Ну, якщо тебе це втішить, коли я був малим, я теж її боявся, але тоді я зустрів її на похороні, і це було не так вже і погано. Вона просто стара жінка,— а тоді він уявив собі запалені чорні свічки, і приправи, які кидали до тарелі. — Ну, може, трохи страшнувата. Але ти не вмреш від того, що її побачиш.
— Вона змусила мене забратись. А я не хотів іти геть. Але я розбив кулю у неї в саду. Така велика скляна штука, схожа на гігантську ялинкову кульку.
— Я теж колись таке вчудив. Вона розлютилась.
— Знаю, — голос у темряві звучав нещасно, стурбовано і спантеличено. — Це трапилось одночасно. І саме тоді все й почалося.
— Ну... послухай, це не смертельно. Переправ мене до Флориди, а я сходжу і заберу в пані Данвідді перо. Я її не боюся, а ти собі можеш триматись подалі.
— Я не зможу цього зробити. Не можу до неї наближатися.
— Що ти хочеш цим сказати? Вона що, отримала якийсь магічний ордер, який забороняє тобі до неї наближатися?
— Типу того. Так. — А тоді Павук додав: — Я сумую за Розі. І мені прикро через... Ну, розумієш.
Товстун Чарлі думав про Розі. Йому було на диво важко згадати її обличчя. Він думав про те, як її мати не буде його тещею. Думав про два силуети за шторою в своїй спальні. А потім сказав:
— Та не почувайся через це винним. Ну, тобто, якщо хочеш, то можеш почуватись винним, бо ти поводився як останній вилупок. Але може, воно й на краще.— Товстун Чарлі відчув, як щось защеміло біля серця, коли він це сказав, але він знав, що каже правду. В темряві правду казати простіше.