— Знаєш, що в цій ситуації не має сенсу? — раптом змінив тему Павук.
— Все?
— Ні, тільки одне. Не розумію, чому Жінка-птаха взагалі в це влізла. Ось це не має жодного сенсу.
— Тато її вибісив.
— Тато вибішував всіх. Вона все одно не діє розумно. Якщо їй хотілось нас пришити, чому вона просто цього не зробила?
— Я ж віддав їй нашу кров.
— Це ти так кажеш. Але відбувається ще щось. І я не розумію, що саме.
Запала тиша. Тоді Павук сказав:
— Візьми мене за руку.
— Очі заплющувати?
— Можеш спробувати.
— Куди ми вирушаємо? На Місяць?
— Заберу тебе в безпечну місцину.
— О, це добре. Безпека мені подобається.
Але тоді, ще до того, як Чарлі розплющив очі, до нього дійшло. Усе видав запах: немитих тіл і незмитих туалетів, засобу для дезінфекції, старих ковдр і апатії.
— Можу побитись об заклад, що в розкішній готельній кімнаті мені було б не менш безпечно, — мовив Товстун Чарлі вголос, але почути його було нікому. Він сів на схожий на полицю лежак у шостій камері і накинув тоненьку ковдру на плечі. Здавалось, він пробув тут цілу вічність.
Через півгодини за ним прийшли і відвели до кімнати для допитів.
— Привіт! — Усміхнулась йому Дейзі. — Хочеш чаю?
— Не завдавай собі клопоту, — буркнув Товстун Чарлі. — Я надивився на це по телеку. Знаю, як усе відбувається. Це вистава про доброго і злого копа, еге ж? Даси мені чашечку чаю і пригостиш пундиками, а тоді прийде якийсь стріляний горобець, вилупок із вибуховим характером, наволає на мене, виллє мій чай, схаває пундики, ти зупиниш його, щоб він мене не побив, змусиш віддати пундики і принести ще чаю, а я з удячності все тобі розповім.
— Ми можемо все це пропустити, — сказала Дейзі, — і ти просто розповіси нам усе, що знаєш. У нас все одно немає пундиків.
— Я розповів вам усе, що знаю. Все. Пан Коутс виписав мені чек на дві штуки і сказав взяти двотижневу відпустку. Подякував, що я звернув його увагу на деякі невідповідності в документації. А тоді попросив пароль до мого робочого компа і помахав ручкою. Ось і все.
— І ти хочеш сказати, що так нічого і не знаєш про зникнення Мейв Лівінґстон?
— Я навіть не думаю, що був до пуття з нею знайомий. Може, бачив разок в офісі. Ми кілька разів розмовляли по телефону. Вона хотіла говорити з Ґремом Коутсом. А мені було наказано їй повідомляти, що їй надіслали чек.
— А його надсилали?
— Не маю поняття. Я думав, що так. Слухай, ти ж не віриш у те, що я якось причетний до її зникнення?
— Ні,— життєрадісно відказала вона. — Не вірю.
— Бо я щиро не в курсі, що могло б... Стоп, ти... Що?
— Я не думаю, що ти якось пов'язаний зі зникненням Мейв Лівінґстон. І ще я вірю, що ти непричетний до невідповідностей в документації Агентства Ґрема Коутса, хоча хтось дуже постарався, щоб на те скидалось. Але доволі очевидно, що дивні бухгалтерські розрахунки і стабільні відмивання грошей відбувались задовго до твоєї появи. Ти ж працював там тільки два роки?
— Типу того, — погодився Товстун Чарлі. Він збагнув, що сидить із роззявленим ротом, і стулив його.
— Слухай, я в курсі, що копи в кіно і книжках зазвичай повні ідіоти, особливо якщо це книжка про кмітливу пенсіонерку, яка бореться зі злочинністю, чи крутого, як яйця, приватного детектива. І мені справді прикро, що в нас немає пундиків. Але ми не всі невиліковно тупі.
— Я такого й не казав.
— Не казав, — погодилась Дейзі.— Але подумав. Можеш іти. І прийняти вибачення, якщо хочеш.
— А де вона, гм, зникла?
— Пані Лівінґстон? Ну, останнього разу, коли її бачили, вона супроводжувала Ґрема Коутса, який заходив до свого офісу.
— А.
— І я щиро пропонувала тобі чай. Хочеш?
— Так, дуже. Гм. Припускаю, ви вже перевірили секретну комірчину у нього в офісі? За стелажами?
Треба віддати Дейзі належне. Вона цілком незворушно відказала:
— Припускаю, що не перевірили.
— Думаю, ми не мали б про неї знати. Але якось я зайшов і побачив, що стелаж відсунений від стіни. Ґрем Коутс був у комірчині. Коли я це помітив, то пішов геть. Я не шпигував за ним абощо.
— Можемо купити пундиків по дорозі, — тільки й сказала Дейзі.
Товстун Чарлі не був певний, що йому подобається на свободі. Тут було надто багато відкритого простору.
— У тебе все гаразд? — перепитала Дейзі.
— Я в нормі.
— Ти ніби трохи знервований.
— Гадаю, так і є. Ти, мабуть, подумаєш, що це тупо, але в мене ця штука... щодо птахів.
— Типу фобії?
— Типу того.
— Що ж, є спеціальне слово, яким називають ірраціональний страх перед птахами.
— А як називають раціональний страх перед птахами? — Чарлі надкусив свій пундик.
На хвильку запала тиша, а тоді Дейзі сказала:
— Ну, все одно у мене в машині немає ніяких птахів.
Вона запаркувала машину на місці для людей з інвалідністю навпроти Агентства Ґрем Коутса, і вони удвох зайшли досередини.
Розі ніжилась у сонячному промінні на кормі корейського[2] круїзного корабля з журналом на голові і матір'ю поруч, розмірковуючи про те, чому їй взагалі примарилось, що відпустка з мамою — це гарна ідея.
На борту круїзного лайнера не було англійських газет, і Розі за ними не сумувала. Але сумувала за всім іншим. Корабель видавався їй пливучим чистилищем, і тільки острови, до яких вони приставали майже щодня, робили його стерпним. Інші пасажири сходили на берег заради закупів, парасейлінга чи пиятик на бортах кораблів, стилізованих під піратські. Розі ж ходила і розмовляла з людьми.
Вона бачила людей, яким боліло, людей, які виглядали голодними чи нещасними, і їй хотілось допомогти. Вона вважала, що все можна налагодити. Просто потрібен хтось, готовий це зробити.
Мейв Лівінґстон багато очікувала від смерті, але вона ніколи не думала, що смерть буде грати їй на нервах. Одначе Мейв була роздратована. Їй набридло, що крізь неї проходять, її втомило, що її ігнорують, а найбільше її дістало, що вона не може вийти з офісної будівлі в Олдвічі.
— Тобто якщо я вже приречена десь блукати, — казала вона адміністраторці Енні, — то чому я не можу блукати у Сомерсет-Гауз через дорогу? Гарненькі будівлі, прекрасний краєвид на Темзу і кілька приголомшливих архітектурних деталей. А ще дуже милі ресторанчики. Навіть якщо більше не можна їсти, підглядати за людьми було б непогано.
Енні, чия робота на рецепції після зникнення Ґрема Коутса полягала в тому, щоб брати слухавку і знудьгованим голосом відповідати: «Перепрошую, але я не знаю» на кожнісіньке поставлене їй запитання, і яка у вільні від виконання цього почесного завдання хвилини телефонувала своїм друзям і стишеним, але збудженим голосом обговорювала нещодавні таємничі події, не відповіла на цю репліку Мейв, як і на все інше, що Мейв їй говорила.
Нудьгу розвіяв приїзд Товстуна Чарлі Нансі у супроводі поліціянтки.
Мейв схильна була симпатизувати Товстуну Чарлі, навіть тоді, коли його завданням було переконувати її, що чек скоро надійде поштою. Але тепер Мейв бачила те, чого не могла бачити раніше — навколо нього громадилися тіні, хоч і поки що на відстані: наближалося лихо. Він був схожий на втікача, і це її стурбувало.
Вона вирушила за ним до кабінету Ґрема Коутса, і її втішило, що Товстун Чарлі одразу попрямував до стелажа в кутку.
— То де таємна панель управління? — спитала Дейзі.
— Це не панель управління. Там є двері. За стелажем. Не знаю. Може, тут якийсь таємний пароль абощо.
2
Корабель називався «Архіпелаг Радості», доки на борту не трапився спалах шлункового грипу, який потрапив до міжнародних новин. Очільник компанії, що не розмовляв англійською так добре, як йому гадалося, вдався до дешевої, без зміни ініціалів корабля, спроби ребрендингу, тож тепер корабель звався «Атака Репету».