Вона мовчки дивилась на нього. В очах у неї були безум птаха, що угледів здобич, і лють, що легко могла залякати. Товстун Чарлі намагався не залякатися.
— Я помилився, — сказав він.— Я готовий заплатити за це. Забери замість нього мене. Поверни його.
Вона і далі дивилась на нього. Тоді сказала:
— Не сумнівайся, черга твоя прийде, дитино компе Анансі. Час настане.
— Навіщо він тобі?
— Мені він не потрібен. Навіщо б він мені був? Я заборгувала іншому. А тепер я його переправлю, і мене звільнять від боргу.
Залопотіла газета, і Чарлі залишився сам-один.
Одинадцятий розділ, у якому Розі вчиться відмовляти незнайомцям, а Товстун Чарлі здобуває лайм.
овстун Чарлі дивився на могилу батька. Тоді сказав:
— Ти там? Бо якщо так, то вилазь. Нам треба побалакати.
Він ступив кілька кроків до квітів, які позначали могилу, і ще раз глянув. Він і сам не знав точно, чого очікував: напевне, що з ґрунту вистромиться рука і вхопить його за литку. Але схоже було, що нічого такого не трапиться.
А він був настільки упевнений.
Товстун Чарлі попрошкував Садом Спочинку назад, почуваючись дурнем, ніби учасник реаліті-шоу, який поставив свіжовиграний мільйон на те, що Міссіссіпі довша за Амазонку. Він мусив би знати. Його таточко був мертвий, як падло на дорозі, а Чарлі витратив Павукові грошики на гонитву за облизнями. Десь біля вітряків Немовляндії він сів та розплакався, і потрухлявілі іграшки зараз здалися йому ще сумнішими і самотнішими, ніж раніше.
Вона чекала на нього на паркінгу, прихилившись до машини і курячи сигарету. Здавалося, їй було ніяково.
— Вітаю, пані Бастамонте, — привітався Товстун Чарлі.
Вона востаннє затягнулась цигаркою, кинула недопалок на асфальт і притоптала його п'яткою черевика на плоскій підошві. На ній був чорний одяг. Вигляд у старої був втомлений.
— Вітаю, Чарльзе.
— Якщо чесно, якби я й чекав когось тут побачити, то це була б пані Гіґґлер. Або пані Данвідді.
— Калліанна поїхала. Тому пані Данвідді прислала мене. Хоче з тобою побалакати.
Вони нагадують якусь мафію, подумалось Товстуну Чарлі. Постменопаузальну мафію.
— Вона зробить мені пропозицію, від якої я не зможу відмовитися?
— Сумніваюсь. Вона... не в найліпшій формі.
— Гм.
Він заліз до орендованої машини і поїхав услід за «Камрі» пані Бастамонте флоридськими вулицями. Він же був такий певний щодо батька. Певний, що застане того живим. Що той допоможе...
Вони запаркувались біля будинку пані Данвідді. Товстун Чарлі дивився на моріжок, на побляклих пластикових фламінго, на гномів і на червону дзеркальну кулю, яка лежала на невеликому бетонному постаменті, ніби гігантська ялинкова іграшка. Він підійшов до кулі, точнісінько такої, яку в дитинстві розбив, і побачив своє викривлене відображення, що дивилося на нього з поверхні.
— Навіщо тут ця куля?
— Просто так. Вона їй подобалась.
У домі висів важкий і задушливий запах фіалок. Тітка Чарлі Аланна носила в торбинці пачечку фіалкових цукерок, і навіть будучи солодкоїжкою, Чарлі куштував їх, лише якщо не було геть нічого іншого. В цьому домі пахло точнісінько так, як смакували ті цукерки. Товстун Чарлі двадцять років не думав про фіалкові цукерки. Цікаво, чи такі ще роблять. Цікаво, чому їх узагалі почали виготовляти.
— Вона там, далі, в кінці коридору, — пані Бастамонте зупинилась і показала пальцем. Товстун Чарлі пішов до спальні пані Данвідді.
Ліжко було маленьким, і все одно пані Данвідді скидалася в ньому на завелику ляльку. На ній були окуляри, а над ними щось, що Чарлі спромігся ідентифікувати як перший нічний чепчик, який він бачив у житті: пожовтіла оторочена мереживом штукенція, схожа на чохол для чайника. Пані Данвідді спиралась на гору подушок, і коли Чарлі зайшов, стара мирно похропувала з роззявленим ротом.
Чарлі кахикнув.
Пані Данвідді стрепенулась, розплющила очі і витріщилась на нього. Тоді тицьнула пальцем на столик біля ліжка. Товстун Чарлі взяв склянку, яка стояла там, і передав старій. Вона взяла склянку обома руками, ніби вивірка горіх, зробила великий ковток і передала склянку Чарлі назад.
— Геть пересохло в роті. Ти хоч уявляєш, яка я старезна?
— Гм... — Чарлі вирішив, що правильної відповіді не існувало. — Ні.
— Сто штири роки.
— Дивовижно. І ви в такій чудовій формі. Тобто, це вкрай неймовірно...
— Заткнися, Товстуне Чарлі.
— Вибачте.
— І не вибачайсі так, ніби пес, який напаскудив на кухні, а потім його вишпетили. Підніми голову. Дивися на світ прямо. Второпав?
— Так. Вибачте. Тобто... Так.
— Хочуть відвезти мене до шпиталю, — зітхнула пані Данвідді. — Я їм кажу, мовляв, як вам буде сто штири, то і ви заслужите вмерти у власнім ліжку. Я в цім ліжку дітей зачинала, я в цім ліжку їх народжувала, і хай мене грім поб'є, якщо я вмирати піду деінде. І ще одне... — вона замовкла, заплющила очі і глибоко, повільно вдихнула. Щойно Товстун Чарлі запідозрив, що вона просто заснула, стара розплющила очі і продовжила: — Товстуне Чарлі, як тебе хтось спитає, чи ти хтів би жити сто штири роки, кажи, що ні. Все болить. Усе. Мені болить навіть у місцях, невідомих тим мудрагелям-лікарям.
— Я матиму це на увазі.
— Не грубіянь.
Товстун Чарлі втупився у стареньку жіночку в білому дерев'яному ліжку.
— Мені вибачитися? — перепитав він.
Пані Данвідді винувато дивилась кудись убік:
— Я заподіяла тобі лихо. Колись давно я заподіяла тобі лихо.
— Я знаю.
Може, пані Данвідді і лежала на смертному одрі, але досі здатна була послати Чарлі погляд, який змусив би дитину віком до п'яти років втекти у сльозах до мами:
— Що значить «я знаю»?
— Здогадався. Може, не про все, але багато про що. Я не дурень.
Пані Данвідді хвильку холодно порозглядала його крізь товстелезні скельця окулярів. Тоді сказала:
— Ні. Не дурень. Це правда, — вона простягнула покручену руку. — Дай мені ще води. Отак, краще, — а тоді сьорбнула воду, вмочуючи в неї маленького темно-рожевого язика. — Добре, жи ти приїхав нині. Завтра тут буде повна хата онуків і правнуків з планами, і кожне буде переконувати мене їхати вмирати в лікарню, і всі будуть переді мною вимахуватись, щоб я їм усяке позалишала. Вони мене не знають. Я пережила своїх дітей. Всіх до одного.
— Ви нічого не скажете про лихо, яке колись мені заподіяли?
— Не треба було розбивати мою садову кулю.
— Звісно, не треба було.
Він пам'ятав той випадок, так, як пригадуються всі речі з дитинства: трохи спогад, а трохи спогад про спогад. Він пішов за тенісним м'ячиком у двір пані Данвідді, а там у якості експерименту підняв дзеркальну кулю, подивитись на своє величезне і викривлене відображення. Він відчув, як куля розлетілась мощеною каменем доріжкою, побачив, як вона розсипалась на тисячу маленьких скляних друзочок. Пам'ятав сильні старечі пальці, що вхопили його за вухо і витягли з двору до будинку...
— Ви прогнали Павука, правда?
Її щелепа рухалась, як у механічного бульдога:
— Я його вигнала, так. Я не хотіла, щоб усе вийшло так. У старі часи всі знали троха чарів. У нас не було всіх тих ваших дівіді, і мобілок, і мікрохвильових печей теж, але ми однако багато всякого знали. Я хтіла тя провчити. А то ти був такий самовпевнений, халамидник і гострий на язик. То я і витягнула з тебе Павука, щоб тебе провчити.
Товстун Чарлі почув слова, але докупи вони не складались.
— Витягли його з мене?
— Я вирвала його з тебе. Всю шкодливість. Всю злостивість. Всю облудність. Усяке таке, — стара зітхнула. — Я помилилась. Мені ж ніхто не сказав, що якщо почарувати довкола тих, у кому є кров твого татка, все роздуєсі. Все стане більшим, — вона ковтнула ще води. — Твоя матінка ніколи в то не вірила. Так, направду. Але той Павук — він гірший за тебе. Твій тато нич ніколи про це не казав, поки я малого не прогнала. А потім тільки сказав, що навіть якщо цього не поправиш, ти не припиниш бути його сином.