Він хотів із нею посперечатись, сказати, що все це якась маячня, що Павук ніколи не міг бути його частиною, не більше, ніж він сам, Товстун Чарлі, міг бути частиною моря або темряви. Натомість він спитав:
— Де пір'їна?
— Про яку пір'їну ти кажеш?
— Коли я повернувся з того місця, місця зі скелями і печерами, у мене в руках було перо. Що ви з ним зробили?
— Не пам'ятаю. Я стара жінка. Мені сто штири роки.
— Де перо? — наполіг Товстун Чарлі.
— Я забула.
— Скажіть мені, будь ласка.
— У мене його нема.
— А в кого воно?
— В Калліанни.
— У пані Гіґґлер?
— Інші дві — просто дівчиська, — повідомила Чарлі стара, довірливо до нього нахилившись. — Вертихвістки.
— Перш ніж приїхати, я телефонував пані Гіґґлер. І зупинявся біля її будинку перед тим, як їхати на цвинтар. Пані Бастамонте каже, що вона поїхала геть.
Пані Данвідді повільно похитувалась у ліжку з боку на бік, ніби заколисувала сама себе. Тоді сказала:
— Я ще недовго буду тут. Перестала їсти тверде, як ти останній раз поїхав. Все. Теперка тіко вода. Деякі жінки казали, шо люблять твого татка, але я його знала ще раніше. Як я була молода і гарна, він водив мене на танці. Піде, забере мене і крутить навколо себе. Вже тоді він був старий, але знав, як зробити, щоб дівча чулося особливим. Ти не чуєшся... — вона замовкла, щоб ковтнути ще води. Її руки тремтіли. Товстун Чарлі забрав у неї порожню склянку. — Сто і штири... Крім тих днів, коли в мене бували перейми, я ніколи не лежала засвітла в ліжку. А тепер мені гаплик.
— Я впевнений, що ви доживете до ста п'яти, — напружено відказав Товстун Чарлі.
— Не смій такого говорити! — вона виглядала стривожено. — Не смій! Твоя сім'я вже і так принесла купу неприємностей. Не смій тут робити так, щоб усяке ставалося.
— Я не такий, як мій тато, — відказав Товстун Чарлі.— Я не маю чарів. Весь той спадок дістався Павукові, пам'ятаєте?
Здавалось, вона його не слухає:
— Коли ми ходили на танці, перед Другою світовою, твій татко говорив із керівником ансамблю, і його часто кликали з ними співати. І всі сміялися і плескали. Так він робив, щоб усе траплялось. Співав.
— Де пані Гіґґлер?
— Вирушила додому.
— Її дім порожній. Її машини немає.
— Вирушила додому.
— Ем... ви маєте на увазі, що вона померла?
Стара на білій постілі захрипіла і почала ловити ротом повітря. Здавалося, вона більше не могла говорити. Вона махнула до нього рукою.
— Мені покликати на допомогу? — спитав Чарлі.
Вона кивнула, продовжуючи задихатися, давитися й хрипіти, і Чарлі пішов шукати пані Бастамонте. Та сиділа в кухні й дивилася Опру на дуже маленькому телевізорі на стільниці.
— Вона вас кличе.
Пані Бастамонте вийшла. Повернулася з порожнім кухлем для води.
— Що ти їй сказав, що вона так завелася?
— У неї напад чи що?
— Ні, Чарльзе, — виразно глянула на нього пані Бастамонте. — Вона сміялася з тебе. Сказала, що ти її звеселив.
— Ох. Вона сказала, що пані Гіґґлер вирушила додому. Я спитав, чи це означає, що вона померла.
Пані Бастамонте всміхнулась.
— Сан-Ендрюс, — пояснила вона. — Калліанна поїхала на Сан-Ендрюс. — Вона наповнила кухоль у раковині.
— Коли це все починалося, — мовив Чарлі, — я думав, що протистою Павуку, а ви вчотирьох на моєму боці. А тепер Павука забрали, і це я проти вас чотирьох.
Вона закрутила кран і похмуро на нього позирнула.
— Я більше нікому не вірю, — додав Чарлі. — Пані Данвідді, мабуть, тільки прикидається хворою. Щойно я звідси поїду, вона, мабуть, вистрибне з ліжка і прогарцює спальнею чарльстон.
— Вона не їсть. Каже, що її нутрощам через це погано. Нічо не кладе у шлунок. Тіко воду.
— Де саме вона на Сан-Ендрюсі?
— Просто їдь. Твоя сім'я вже доста лиха тут наробила.
Товстун Чарлі, схоже, збирався щось сказати, але змовчав і пішов.
Пані Бастамонте віднесла кухоль води пані Данвідді, яка тихо лежала у ліжку.
— Син Нансі нас ненавидить, — мовила вона. — Що ти все-таки йому сказала?
Пані Данвідді не відповіла. Пані Бастамонте слухала, і коли впевнилася, що стара досі дихає, зняла з неї товсті окуляри і поклала біля ліжка, а потім натягнула простирадло їй на плечі.
А тоді просто чекала кінця.
Товстун Чарлі вів машину, не надто певний, куди саме він їде. Він утретє за два тижні перелетів Атлантичний океан, а гроші, які дав йому Павук, майже вичерпалися. Він був у машині сам, і на самоті наспівував.
Він проминав групу ямайських ресторанів, коли це помітив у вітрині вивіску: «ОСТРОВИ ЗІ ЗНИЖКОЮ». Чарлі запаркувався і зайшов.
— Ми першокласне туристичне агентство, що готове задовольнити всі ваші побажання, — сказав йому туристичний агент стишеним і вибачливим тоном, яким лікарі зазвичай повідомляють людям, що зазначеної кінцівки доведеться позбутися.
— Ем, так. Дякую. Ем. Як найдешевше потрапити на Сан-Ендрюс?
— Їдете у відпустку?
— Не зовсім. Просто хочу поїхати на день. Може, на два.
— Коли вирушаєте?
— Сьогодні.
— Ви мене, мабуть, розігруєте.
— Аж ніяк.
Жалібний погляд на екран. Пальці натискали на клавіатуру.
— Не думаю, що знайдеться щось дешевше, ніж за тисячу двісті доларів.
— Ох, — Товстун Чарлі осів.
Ще клацання клавіатури. Чоловік засопів.
— Не може бути. Стривайте. — Телефонний дзвінок:— Цей тариф ще дійсний? — Він накидав якісь цифри у блокноті. Тоді глянув на Чарлі: — Якщо зможете поїхати на тиждень і зупинитися в готелі «Дельфін», я міг би влаштувати вам тижневий відпочинок за п'ятсот доларів, із харчуванням включно. Політ включатиме тільки вартість посадкового збору.
— Тут якийсь підступ? — кліпнув Товстун Чарлі.
— Рекламна акція для розвитку острівного туризму. Щось пов'язане з музичним фестивалем. Не думаю, що він досі триває. Але знаєте, як кажуть. Бачили очі, що купували. І вам доведеться платити, якщо захочете поїсти деінде.
Товстун Чарлі дав чоловікові п'ять зім'ятих сотенних купюр.
Дейзі починала почуватися копом, якого побачиш тільки в кіно: крутим, непохитним і цілком готовим іти проти системи: копом, який питає, чи вважаєш ти, що сьогодні тобі пощастить, або чи збираєшся ти покращити йому настрій; а надто тим самим копом, який каже: «Я стаю застарим для цього лайна». Їй було двадцять шість, і їй хотілося казати людям, що вона застара для цього лайна. І вона добре знала, наскільки це сміховинно, красно вам дякую.
Цієї миті вона стояла в кабінеті підполковника Кембервелла і казала:
— Так, пане. Сан-Ендрюс.
— Був там у відпустці кілька років тому, з колишньою пані Кембервелл. Дуже приємне місце. Ромовий пиріг.
— Схоже на потрібне місце, пане. На записах системи спостереження з Ґатвіка точно він. Подорожує під іменем Бронстейн. Роджер Бронстейн летить до Маямі, пересідає на інший літак і вирушає на Сан-Ендрюс.
— Ви впевнені, що це він?
— Упевнена.
— Що ж, це повне западло, еге ж? У нас немає з ними угоди про екстрадицію.
— Але ж ми можемо зробити хоч щось?
— Гм. Ми можемо заморозити решту його рахунків і заволодіти його активами, і так ми і зробимо, тільки користі з цього буде як із водорозчинної парасольки, бо в нього виявиться купа грошей у місцях, які ми не знайдемо і до яких не доберемося.