— Але ж це шахрайство, — зазначила Дейзі.
Він дивився на неї так, наче сумнівався, що саме він бачить:
— Це не гра в квача. Якби вони дотримувались правил, то були б на нашому боці. Якщо він повернеться, ми його арештуємо.— Він зім'яв маленького пластилінового чоловічка в кульку і почав сплющувати її, стискаючи між великим і вказівним пальцями.— У старі часи можна було оголосити церкву місцем притулку. Якщо лишатися в церкві, правосуддя не могло тебе чіпати. Навіть якщо ти когось убив. Звісно, це обмежувало соціальне життя. Еге ж.
Шеф ніби очікував, що вона забереться геть. Дейзі сказала:
— Він убив Мейв Лівінґстон. Він роками обдурював клієнтів.
— І?
— Ми повинні притягнути його до відповідальності.
— Не бери близько до серця.
Я застара для цього лайна, подумала Дейзі. Вона нічого не сказала вголос, тож слова просто крутилися і крутилися в голові.
— Не бери близько до серця,— повторив шеф. Він зліпив із пластиліну нерівний кубик, а потім люто роздушив його великим і вказівним пальцем.— Я не беру все це близько до серця. Стався до цього, наче ти інспектор дорожнього руху. Ґрем Коутс — лише машина, що запаркувалася на місці для людей з інвалідністю, але поїхала, перш ніж ти встигла виписати йому штраф. Ага?
— Так точно, — сказала Дейзі.— Авжеж. Вибачте.
— Еге ж.
Вона пішла назад за свій стіл, зайшла на внутрішній сайт поліції та кілька годин розглядала свої можливості. Зрештою вона пішла додому. Керол сиділа за переглядом «Коронейшн-стрит» та їла зготовану в мікрохвильовці корма з курки.
— Я роблю перерву,— сказала Дейзі. — Їду у відпустку.
— У тебе не лишилося відгулів для відпустки,— розважливо зазначила Керол.
— Кепсько. Я застара для цього лайна.
— Ох. Куди ти їдеш?
— Ловитиму злодія.
Товстуну Чарлі подобався «Карибейр». Вони, може, й були міжнародними авіалініями, але скидалися на місцеву автобусну компанію. Стюардеса назвала його «золотцем» і сказала сідати, де йому припаде до душі.
Він розтягнувся на трьох місцях і заснув. Уві сні Товстун Чарлі ходив під мідяним небом, і світ був тихим та нерухомим. Він прошкував до птахи, більшої за міста, з вогняними очима, з роззявленим дзьобом, і Товстун Чарлі зайшов до дзьоба та спустився горлянкою істоти.
Там, уві сні, він опинився в кімнаті, стіни якої були вкриті м'яким пір'ям та очами, незмигними круглими очами, схожими на совині.
У центрі кімнати був Павук, із випростаними ногами й руками. Його скували ланцюги з кісток, схожих на кістки з курячої шиї, і ланцюги ці тягнулися з кожного кута кімнати й тримали його міцно, як муху в павутині.
— А, це ти, — мовив Павук.
— Так,— відповів Товстун Чарлі уві сні.
Кістяні ланцюги натяглися й увіп'ялися Павукові у шкіру, і Чарлі побачив на обличчі брата біль.
— Що ж,— сказав Чарлі, — гадаю, могло бути й гірше.
— Я не думаю, що це все. Гадаю, у неї на мене плани. Плани на нас. Я просто не знаю, в чому вони полягають.
— Вони ж лише птахи. Невже вони можуть зашкодити?
— Чув колись про Прометея?
— Ем...
— Той, що дав людям вогонь. Його покарали боги, прикувавши до скелі. Щодня приходив орел і виривав у нього печінку.
— У нього що, ніколи не закінчувалася печінка?
— Щодня відростала нова. Це ж боги.
Запала мовчанка. Брати дивилися один на одного.
— Я розберуся, — сказав Чарлі.— Я все владнаю.
— Як ти владнав і решту свого життя, я так розумію?— безрадісно вишкірився Павук.
— Вибач.
— Ні, це ти мені вибач, — зітхнув Павук. — Слухай, у тебе є план?
— План?
— Тобто ні. Просто роби, що треба. Витягни мене звідси.
— Ти в пеклі?
— Я не знаю, де я. Напевно, у пташиному пеклі. Ти мусиш мене витягти.
— Як?
— Хіба ти не син нашого тата? Ти мій брат. Вимізкуй щось. Просто витягни мене звідси.
Тремтячи, Товстун Чарлі пробудився. Стюардеса принесла йому кави, і він вдячно її випив. Тепер він повністю прокинувся і не мав бажання засинати знову, тож почитав журнал «Карибейр» і дізнався безліч корисного про Сан-Ендрюс.
Він дізнався, що Сан-Ендрюс — не найменший з Карибських островів, але з тих, про які часто забувають, складаючи переліки. Його відкрили іспанці близько 1500 року — безлюдне вулканічне узгір'я, багате на дичину, не кажучи вже про рослинне різноманіття. Казали, що все посаджене на Сан-Ендрюсі проросте.
Він належав іспанцям, потім британцям, потім голландцям, тоді знову британцям, а далі, невдовзі після отримання незалежності 1962 року, він став належати майору Ф. Е. Ґаррету, який прийшов до влади, розірвав дипломатичні відносини з усіма країнами, окрім Албанії та Конго, і правив залізною рукою до своєї несподіваної смерті через падіння з ліжка кілька років потому. Він гепнувся з ліжка достатньо сильно, щоб переламати кілька кісток, і це незважаючи на присутність у спальні цілого загону солдатів, які засвідчили, що всі вони намагалися втримати майора Ґаррета від падіння, але марно; і що попри всі їхні зусилля він помер до прибуття до єдиної острівної лікарні. З того часу Сан-Ендрюсом правив благочинний виборний уряд, і вони з усіма дружили.
На острові були кілометри піщаних пляжів та надзвичайно маленький тропічний ліс у центрі; на острові були банани та цукрова тростина, і банківська система, що заохочувала зарубіжні інвестиції та континентальне корпоративне обслуговування; а ще в острова не було ні з ким договорів про екстрадицію, окрім хіба що Конго та Албанії.
Чим Сан-Ендрюс славився, так це своєю кухнею; мешканці острова стверджували, що почали в'ялити курятину раніше за ямайців, готувати козлятину в карі раніше за тринідадців і смажити летючу рибу раніше за барбадосців.
На Сан-Ендрюсі було два міста — Вілльямстаун на східному узбережжі та Ньюкасл на північному. Були тут вуличні ринки, де можна було купити все, що росте на острові, і кілька супермаркетів, де можна було купити все те саме, тільки вдвічі дорожче. Колись на Сан-Ендрюсі мусив з'явитися справжній міжнародний аеропорт.
Щодо користі глибокої гавані Вілльямстауна точилися суперечки. Безеперечно, в глибоку гавань прибували круїзні кораблі, втім, ці плавучі острови були наповнені людьми, що змінювали економіку та природу Сан-Ендрюса так само, як вони змінювали економіку багатьох карибських островів. У розпал сезону до затоки Вілльямстауна заходило до півдюжини круїзних кораблів, і тисячі людей чекали на можливість зійти на берег, розім'яти ноги та купити різні речі. Мешканці Сан-Ендрюса скаржилися, але все ж вітали гостей на березі, продавали їм різні речі, годували, доки в них уже не влізало, а тоді відправляли назад на їхні кораблі...
Літак «Карибейра» приземлився з глухим ударом, через що Товстун Чарлі впустив журнал. Він поклав його назад у кишеню на сидінні попереду, зійшов трапом і перейшов злітну смугу.
Було пізнє пообіддя.
Товстун Чарлі сів у таксі від аеропорта до готелю. Під час поїздки на таксі він дізнався кілька речей, про які журнал «Карибейр» не згадував.
Наприклад, він дізнався, що справжньою, правильною музикою, був кантрі і вестерн. На Сан-Ендрюсі про це знали навіть растамани. Джонні Кеш? Він був богом. Віллі Нельсон? Напівбогом.
Він дізнався, що немає жодних причин полишати Сан-Ендрюс. Сам водій таксі не бачив ніяких причин полишати Сан-Ендрюс, а він багатенько про це думав. На острові була печера, і гора, і ліс. Готелі? Двадцять штук. Ресторани? Кілька дюжин. Тут було місто, три містечка і декілька селищ. Їжа? Тут усе росло. Апельсини. Банани. Мускатні горіхи. Тут, зауважив водій таксі, росли навіть лайми.
— Та ну, — мовив на це Товстун Чарлі, більшою мірою щоб відчути, що він бере участь у розмові, але водій, здається, сприйняв це як виклик своїй чесності. Він вдарив по гальмах, розвернувши машину на узбіччя, вийшов, потягнувся за паркан, зірвав щось із дерева і пішов назад до машини.