— Гляньте! — прорік він.— Ніхто ніколи вам не скаже, що я брешу. Що це таке?
— Лайм?
— Точнісінько.
Таксист вивів машину назад на дорогу. Він сказав Товстуну Чарлі, що «Дельфін» — пречудовий готель. У Товстуна Чарлі на острові родина? Він когось тут знає?
— Власне,— відповів Чарлі,— я тут декого шукаю. Жінку.
Таксист вважав, що це чудова ідея, оскільки Сан-Ендрюс — ідеальне місце для пошуків жінки. Це тому, розвинув він думку, що жінки Сан-Ендрюса мали апетитніші форми за жінок Ямайки, і вони рідше змушували тужити та розбивали серця, ніж тринідадки. Крім того, вони були вродливіші за домініканок, а готували краще, ніж будь-хто на землі. Якщо Товстун Чарлі шукав жінку, він прибув куди треба.
— Не просто якусь жінку. Конкретну жінку, — сказав Чарлі.
Таксист повідомив Товстуну Чарлі, що йому пощастило, оскільки водій таксі пишався тим, що знав на острові геть усіх. Таке вдається, якщо пробути десь усеньке життя. Він міг би закластися, що Товстун Чарлі не знав у лице всіх людей в Англії, і Чарлі визнав, що так і було.
— Вона подруга родини, — сказав Товстун Чарлі.— Її звуть пані Гіґґлер. Калліанна Гіґґлер. Ви про неї чули?
Водій таксі на деякий час замовк. Він начебто розмірковував. Тоді сказав, що ні, він ніколи про таку не чув. Таксі пригальмувало перед готелем «Дельфін», і Чарлі розплатився.
Він зайшов досередини. На рецепції стояла молода жінка. Він показав їй паспорт і номер бронювання. Поклав лайм на стійку рецепції.
— У вас є багаж?
— Ні,— вибачився Товстун Чарлі.
— Жодного?
— Жодного. Тільки цей лайм.
Він заповнив декілька бланків, і вона дала йому ключа та координати кімнати.
Товстун Чарлі був у ванній, коли в двері постукали. Він огорнув стегна рушником. То виявився носильник.
— Ви забули на рецепції свій лайм, — сказав він і віддав Чарлі фрукт.
— Дякую, — мовив Чарлі. Він повернувся до ванної. А по тому вирушив у ліжко і бачив неприємні сни.
У своєму будинку на вершечку скелі Ґрем Коутс теж бачив химерні сни, темні й непривітні, а то й неприємні. Прокинувшись, він не міг їх до пуття згадати, але розплющив уранці очі з неясним переконанням, що він усю ніч переслідував у високій траві менших істот, розправлявся з ними ударом лапи та розривав зубами їхні тіла.
У снах його зуби були зброєю ураження.
Він пробудився з тривожним відчуттям, і лишився трохи напруженим упродовж дня.
Щоранку починався новий день, і ось минув якийсь тиждень від завершення старого життя, а Ґрем Коутс вже переживав розчарування втікача. У нього був басейн, це так, і какао-дерева, і грейпфрути, і мускатні дерева; у нього був повний винний погріб, порожній погріб для м'яса і медіацентр. Було супутникове телебачення і величенька колекція DVD, не кажучи вже про картини, картини вартістю в тисячі доларів на всіх стінах. Він мав кухаря, який приходив щодня і готував йому їжу, економку і садівника (подружню пару, яка приходила на кілька годин щодня). Їжа була пречудовою, клімат, якщо полюбляти теплі сонячні дні,— ідеальним, і ніщо з цього не робило Ґрема Коутса настільки щасливим, наскільки, за його відчуттями, мусило б.
Він не голився, відколи полишив Англію, але це поки не подарувало йому бороду, тільки тонкий шар щетини, що надає чоловікам слизького вигляду. Очі оточували темні, мов у панди, провалля, а мішки під ними були настільки темними, що скидалися на синці.
Ґрем Коутс плавав у басейні один раз на день, вранці, але решту часу уникав сонця; він нажив собі нечесних статків не для того, казав він собі, щоб втратити все через рак шкіри. Чи взагалі через що-небудь.
Він надто багато міркував про Лондон. У Лондоні в кожному з його улюблених ресторанів був метрдотель, який називав його на ім'я і впевнювався, що він пішов задоволеним. У Лондоні деякі люди були перед ним у боргу, і він ніколи не мав проблем дістати квитки на вечір прем'єри; як уже на те пішло, в Лондоні були театри з вечорами прем'єри. Ґрем Коутс завжди думав, що матиме приємне вигнання; тепер він починав підозрювати, що помилявся.
Оскільки йому треба було знайти винного, він дійшов висновку, що все це було провиною Мейв Лівінґстон. Вона підбила його на це. Вона намагалася його обікрасти. Вона була стервом, вертихвісткою і шльондрою. Вона заслужила на все, що з нею сталося, і це вона ще легко відбулася. Він уже чув ображену невинність у своєму голосі, з якою він пояснював би, якби в нього взяли інтерв'ю для телебачення, що він захищав свою власність і свою честь від небезпечної божевільної. Чесно кажучи, це просто диво, що йому вдалося вийти з того офіса живим...
А ще йому подобалося бути Ґремом Коутсом. Зараз, як і завади, коли він перебував на острові, він був Безілом Фіннеґаном, і це його дратувало. Він не почувався Безілом. Безіловість дісталася йому нелегко — справжній Безіл помер ще малям і мав дату народження близьку до Коутсової. Одна копія свідоцтва про народження разом із листом від вигаданого священика згодом, і Ґрем отримав паспорт та нову особистість. Він підтримував життя особистості — Безіл мав надійну кредитну історію, Безіл подорожував до екзотичних місць, Безіл придбав шикарний будинок на Сан-Ендрюсі, навіть не глянувши на нього. Але в уяві Ґрема Безіл на нього працював, а тепер слуга перетворився на пана. Безіл Фіннеґан з'їв його живцем.
— Якщо я лишуся тут, — мовив Ґрем Коутс,— то збожеволію.
— Що ви сказали? — спитала економка, визирнувши з дверей спальні з ганчіркою для пилу в руці.
— Нічого.
— Схоже, ніби ви сказали, що якщо залишитесь, то збожеволієте. Вам варто вийти погуляти. Прогулянки вам корисні.
Ґрем Коутс не ходив на прогулянки; за нього це робили інші люди. Але можливо, подумав він, Безіл Фіннеґан ходив на прогулянки. Він вдягнув капелюха з широкими крисами та змінив сандалі на кросівки. Взяв із собою мобільний, розпорядився, щоб садівник забрав його, коли він подзвонить, і вийшов із будинку на вершечку скелі, прямуючи до найближчого міста.
Цей світ — маленький. Не треба жити в ньому надто довго, щоб збагнути це на власному досвіді. Існує теорія, що в цілому світі є лише п'ятсот справжніх людей (так би мовити, виконавців. Всі решта людей у світі, каже теорія, це масовка), більше того, всі вони одне одного знають. І це правда, принаймні в цілому. Насправді світ складається з тисяч і тисяч груп приблизно по п'ятсот людей, і всі вони цілісіньке життя натраплятимуть один на одного, намагатимуться один одного уникати і неочікувано зустрічати один одного саме в тій чайній у Ванкувері. Цей процес невідворотній. Це навіть не збіг. Просто так влаштований світ, що не зважає на окремих людей чи на пристойність.
Тож отак Ґрем Коутс зайшов до маленького кафе дорогою до Вілльямстауна, щоб купити прохолодний напій і десь посидіти, перш ніж він подзвонить своєму садівникові і скаже, що той мусить приїхати і забрати його.
Він замовив «Фанту» і сів за столик. Заклад був практично порожнім: лише в дальньому кутку сиділи дві жінки, одна молода і одна старша, пили каву та підписували листівки.
Ґрем Коутс видивлявся через дорогу на пляж. Це рай, подумав він. І йому належало б узяти більше участі в місцевій політиці — можливо, в якості мецената мистецтв. Він уже зробив кілька солідних пожертвувань острівній поліції, і можливо навіть, знадобиться впевнитися, що...
— Пане Коутс?— озвався позаду нього голос, схвильований і боязкий. Його серце тьохнуло. Біля нього присіла молодша жінка. В неї була дуже доброзичлива усмішка.
— Так несподівано зустріти вас тут, — сказала жінка.— Ви теж у відпустці?
— Можна й так сказати,— Ґрем Коутс гадки не мав, хто вона така.
— Ви ж мене пам'ятаєте? Я Розі Ноа. Зустрічалася з Товстуном, з Чарлі Нансі. Так?
— Вітаю, Розі. Так, звісно.
— Я в круїзі, з мамою. Вона все ще підписує листівки додому.