Ґрем Коутс зиркнув через плече, углиб маленького кафе, і на нього у відповідь зиркнуло щось схоже на південноамериканську мумію в сукні у квіточку.
— Чесно кажучи, — продовжувала Розі, — я не надто люблю круїзи. Десять днів плавати з острова на острів. Приємно побачити знайоме обличчя, правда ж?
— Безсумовно, — сказав Ґрем Коутс. — Чи вірно я розумію, що ви з нашим Чарльзом більше не... ну, не пара?
— Так. Гадаю, вірно. Тобто так, уже не пара.
З виду Ґрем Коутс співчутливо всміхнувся. Взяв свою «Фанту» і пішов із Розі до столика в кутку. Матір Розі випромінювала недоброзичливість, як стара залізна батарея, що випромінює в кімнату холод, але Ґрем Коутс був абсолютно чарівним і цілковито люб'язним, і погоджувався з нею у кожному питанні. Справді обурливо, що круїзні компанії в наші часи собі дозволяють; огидно, скільки недбальства дозволяють керівництву круїзного корабля; шокує, наскільки на островах нічого робити; і з будь-якого погляду неприпустимо, що пасажирам пропонують терпіти: десять днів без ванни, лише з крихітним душем. Шокує.
Матір Розі розповіла йому про декілька доволі приголомшливих ворожнеч, які у неї виникли з деякими американськими пасажирами, чиїми основними злочинами, як зрозумів Ґрем Коутс, було класти забагато наїдків у тарілки на фуршетній лінії «Атаки Репету» і загоряти на тому місці біля басейну на задній палубі, яке матір Рози із першого дня беззаперечно визначила як своє.
Ґрем Коутс кивав і співчутливо мугикав, поки на нього лилася злоба, цикав, притакував і пирхав, доки матір Розі готова була дивитися крізь пальці на свою неприязнь як до незнайомців, так і до людей, що мали якийсь стосунок до Товстуна Чарлі, і вона говорила, і говорила, і говорила. Ґрем Коутс майже не слухав. Ґрем Коутс розмірковував.
Буде шкода, думав Ґрем Коутс, якщо комусь випаде повернутися до Лондона просто зараз і повідомити правоохоронцям, що Ґрема Коутса бачили на Сан-Ендрюсі. Його неминуче колись помітять, але все ж таки, можливо, цю неминучість можна відтермінувати.
— Дозвольте, — мовив Ґрем Коутс,— запропонувати рішення хоча б для однієї з ваших проблем. Трохи вище по цій дорозі у мене є заміський дім. Доволі милий дім, як мені здається. І якщо чого в ньому і з лишком, так це ванн. Чи не бажали б ви завітати й потішити себе?
— Ні, дякую, — сказала Розі. Якби вона погодилася, варто було очікувати, що її матір вказала б, що їм треба вчасно повернутися у порт Вілльямстауна після обіду, а потім дорікла б Розі за прийняття таких запрошень від фактичних незнайомців. Але Розі відмовилася.
— Це надзвичайно люб'язно з вашого боку, — сказала матір Розі. — Із задоволенням.
Невдовзі зовні припаркувався садівник у чорному «Мерседесі», і Ґрем Коутс відчинив задні дверцята для Розі та її матері. Він запевнив їх, що безсумовно поверне їх у гавань заздалегідь до відбуття останнього човна на їхній корабель.
— Куди, пане Ферґюсон?— спитав садівник.
— Додому.
— Пане Ферґюсон?— перепитала Розі.
— Старе родове ім'я,— сказав Ґрем Коутс, і він був певен, що це правда. Чиєсь родове ім'я точно. Він зачинив задні дверцята і обійшов машину до передніх.
Мейв Лівінґстон заблукала. А починалося все дуже добре: вона захотіла опинитися вдома, у Понтефракті, і з мерехтінням та страшенним вітром одним ектоплазмічним поривом опинилася вдома. Вона востаннє поблукала будинком, тоді вийшла надвір, де був осінній день. Захотіла побачити сестру у Раї, і вмить опинилася в саду у Раї, спостерігаючи, як сестра вигулює свого спрінгер-спаніеля.
Здавалося, це було так просто.
А тоді вона вирішила, що хоче побачити Ґрема Коутса, і саме тоді все пішло шкереберть. Вона моментально опинилася знову в офісі в Олдвічі, а потім у порожньому домі у Перлі, який пам'ятала з вечірки, що її Ґрем Коутс влаштовував десять років тому, а потім...
Потім вона заблукала. І куди б не намагалася потрапити, все ставало тільки гірше.
Вона не мала зеленого поняття, де опинилася. Нагадувало якийсь сад.
Коротка злива промочила все довкола, але її не торкнулася. Тепер земля парувала, і Мейв знала, що вона не в Англії. Западали сутінки.
Вона сіла на землю й почала схлипувати.
Чесне слово, сказала вона собі. Мейв Лівінґстон. Зберися. Але схлипування тільки посилювалося.
— Дати вам серветку?— спитав хтось.
Мейв підвела погляд. Пан похилого віку в зеленому капелюсі та з дуже тонкими вусами простягував їй серветку.
Вона кивнула. Тоді сказала:
— Мабуть, все одно марно. Я не зможу її торкнутися.
Він співчутливо всміхнувся і передав їй серветку. Та не впала крізь пальці, тож Мейв висякалася й промокнула очі.— Дякую. Вибачте мені. Якось забагато навалилося.
— Буває, — мовив чоловік. Він окинув її поглядом, оцінюючи. — Ви хто? Даппі?
— Ні. Не думаю... Що таке даппі?
— Привид,— пояснив пан. Своїми тонкими вусами він нагадував їй Кеба Келловея, чи, може, Дона Амічі — якусь із тих зірок, які старішають, та все одно назавжди лишаються зірками. Ким би не був цей старий, він досі був зіркою.
— Ох. Ясно. Так, я з них. Гм. А ви?
— Загалом так. У будь-якому разі мертвий.
— Ох. Я можу спитати, де я?
— Ми у Флориді. На кладовищі. Добре, що ви мене застали,— додав він.— Я збирався прогулятися. Хочете зі мною?
— Хіба вам не треба бути в могилі?— спитала з побоюванням Мейв.
— Мені стало нудно. Подумав, що не завадило б прогулятися. І, може, порибалить.
Вона завагалася, тоді кивнула. Було приємно з кимось побалакати.
— Хочете історію?— спитав старий.
— Не дуже, — зізналася вона.
Він допоміг їй звестися на ноги, і вони вийшли із Саду Спочинку.
— Прийнято. Тоді я стисло. Не буду надто довго розводитись. Знаєте, я можу розповідати історію так, що вона триватиме тижнями. Вся сіль у деталях — що згадуєш, а що ні. Тобто, пропусти погоду і у що люди вдягнені, то вже, вважай, вкраяв половину історії. Колись я розказував історію...
— Слухайте,— мовила вона,— якщо збираєтесь розказувати історію, то просто розказуйте, гаразд?— Їй вистачало кепської прогулянки вздовж дороги у дедалі щільніших сутінках. Вона нагадувала собі, що її не зіб'є машина, яка їхатиме повз, але це її все одно не заспокоювало.
Старий почав говорити, ніжно наспівуючи:
— Коли я кажу Тигр, ви мусите знати, що це не просто той смугастий індійський кіт. Просто так люди називали великих котів — і пум, і рисей, і ягуарів, і всіх інших. Це зрозуміло?
— Звісно.
— Гаразд. Отже... було це дуже давно,— почав він.— Всі історії належали Тигрові. Всі історії, що колись були, були Тигровими історіями, і всі пісні були Тигровими піснями, і я сказав би, що всі жарти були Тигровими жартами, от тільки в часи Тигра не було жартів. В історіях Тигра важило тільки, наскільки міцні в тебе зуби, як ти полюєш і як ти вбиваєш. Не було в історіях Тигра ані лагідності, ані хитрості, ані миру.
Мейв спробувала уявити, які історії може розказувати великий кіт.
— То вони були жорстокими?
— Інколи. Але здебільшого вони були поганими. Коли всі історії та всі пісні належали Тигру, для всіх були погані часи. Люди набувають форми пісень та історій, які їх оточують, а надто якщо в них немає власної пісні. А в часи Тигра всі історії були темними. Вони починалися у сльозах, а закінчувалися у крові, і тільки такі історії люди цього світу і знали.
А потім нагодився Анансі. Що ж, гадаю, ви знаєте все про Анансі...
— Не думаю.
— Ну, якби я почав розповідати вам, яким розумним, і яким вродливим, і яким чарівним, і яким хитромудрим був Анансі, то міг би почати сьогодні і закінчити тільки наступного четверга...
— Тоді не починайте, — сказала Мейв. — Повіримо на слово. І що ж зробив цей Анансі?
— Що ж, Анансі виграв історії — виграв? Ні. Він їх заслужив. Він відібрав їх у Тигра і зробив так, аби Тигр більше не міг потрапити до реального світу. Тільки не втіленим. Історії, що їх розповідали люди, стали історіями Анансі. Це було скільки, десять чи п'ятнадцять тисяч років тому.