Тож в Анансиних історіях була дотепність, і облуда, і мудрість. Нині всі люди у всьому світі не думають лише про те, як полювати і як полюють на них. Нині вони починають міркувати, як їм вирішити свої проблеми — іноді заганяючи себе міркуваннями у ще більші проблеми. Їм досі треба набивати животи, але тепер вони намагаються придумати, як робити це, не завдаючи собі праці — і саме тоді люди починають користуватися головою. Дехто думає, що першим інструментом була зброя, але все було навпаки. Перш за все люди придумали інструменти. Спершу костур, потім кийок, і так щоразу. Тому що зараз люди розповідають історії Анансі, і вони починають думати, як домогтися поцілунку, як отримати щось просто так, просто ставши кмітливішими чи смішнішими. І саме тоді вони починають творити світ.
— Це ж лише народна казка,— сказала Мейв.— Люди завжди спершу придумували історії.
— А це щось змінює?— перепитав старий. — Можливо, Анансі — це просто якийсь малий із казки, придуманої в Африці на світанку часів хлоп'ям із мошкою на нозі, яке вгрузає свій костур у землю і придумує пришелепкувату історію про чоловіка, зробленого з дьогтю. Це щось змінює? Люди реагують на історії. Вони розповідають їх самі. Історії ширяться, і поки люди їх розповідають, історії змінюють оповідачів. Тому що нині народ, в якого на думці було тільки бігати від левів і триматися подалі від річок, аби крокодилам не дісталось халявне їдло, нині він починає мріяти про геть нове місце для життя. Світ може лишатись тим самим, але шпалери змінилися. Еге ж? У людей досі та сама історія, де вони народжуються, роблять всяке і помирають, але тепер ця історія означає щось інакше, ніж означала раніше.
— Ви хочете сказати, що до Анансі світ був дикунським і поганим?
— Ага. Десь так.
Мейв переварила це.
— Що ж, — бадьоро зазначила вона,— тоді безперечно добре, що історії тепер Анансині.
Старий кивнув. Мейв запитала:
— Тигр хіба не хоче їх повернути?
— Він хоче їх повернути вже десять тисяч років.
— Але ж йому не вдасться, правда?
Старий промовчав, видивляючись у далечінь. Потім знизав плечима:
— Кепсько, якщо вдасться.
— А що Анансі?
— Анансі мертвий,— відповів старий.— А даппі небагато може зробити.
— Як привид, я цим обурена.
— Що ж, даппі не можуть торкатися живих. Пам'ятаєте?
Мейв поміркувала хвильку.
— А чого я можу торкатися?
Старим обличчям майнув хитрий і хтивий вираз.
— Ну, ви можете торкнутися мене.
— Я хочу, щоб ви знали,— удавано ображено сказала Мейв, — що я заміжня.
Його усмішка стала тільки ширшою. Вона була милою й ніжною, теплою й небезпечною водночас.
— Власне кажучи, такого роду контракти закінчуються словами «поки смерть не розлучить нас».
Мейв це не вразило.
— Штука в тому, — продовжив він, — що ви нематеріальна дівчина. Ви можете торкатися нематеріальних речей. Таких, як я. Хочу сказати, якщо забажаєте, ми могли б станцювати. Тут далі по вулиці є годяще місце. Ніхто й не помітить пару даппі на танцювальному майданчику.
Мейв подумала над цим. Вона вже дуже давно не танцювала.
— А ви добре танцюєте? — спитала вона.
— Ніхто ніколи не скаржився.
— Я хочу знайти чоловіка, живого чоловіка, якого звуть Ґрем Коутс. Ви можете мені допомогти?
— Точно можу зорієнтувати вас у вірному напрямку. То як, ви танцюєте?
У кутики її губ закралася усмішка.
— Ви ще питаєте?
Ланцюги, що стримували Павука, впали. Пекучий і безперервний біль, наче хворий зуб, що заполонив усеньке тіло, почав минати.
Павук зробив крок уперед.
Перед ним було щось схоже на тріщину в небі, і він попрямував до неї.
Попереду він бачив острів. Він бачив маленьку гору в центрі острова. Бачив чисте блакитне небо, пальми, що хиталися під вітром, білого мартина високо в небі. Але поки дивився, світ ніби зменшувався, так ніби він глядів на нього не з того кінця телескопа. Світ стискався і вислизав, і що більше Павук до нього біг, то далі він відсувався.
Острів був відображенням у калюжі, а потім усе зникло.
Павук був у печері. Краї предметів були ламкими — більш ламкими і гострими, ніж скрізь, де він раніше бував. Це було інакше місце.
Вона стояла біля входу до печери, між ним та відкритим небом. Він знав її. Вона дивилась йому в лице у грецькому ресторані в Південному Лондоні, і з рота її вилітали птахи.
— Знаєте, — сказав Павук,— мушу сказати, у вас чудернацьке уявлення про гостинність. Прийшли б ви у мій світ, я б зробив вам вечерю, відкоркував пляшечку вина, увімкнув приємну музику і подарував би вечір, який ви б ніколи не забули.
Обличчя її було байдужим, викарбуваним із чорного каменю. Вітер лопотів краєчками її старого брунатного плаща. Тоді вона заговорила, і голос її був високим і самотнім, наче крик мартина вдалині:
— Я забрала тебе. Тепер ти покличеш його.
— Покличу його? Кого?
— Ти скавучатимеш. Рюмсатимеш. Твій страх розпалюватиме його.
— Павук не скавучить, — сказав він, але не був певен, що це так.
На нього глянули її очі, чорні й блискучі, як уламки обсидіану. Ті очі були мов чорні діри: вони нічого не випускали, навіть інформації.
— Якщо ви мене вб'єте, — сказав Павук,— я нашлю на вас прокляття. — Він міркував, чи в нього насправді було прокляття. Мабуть, було; а якщо й ні, він був певен, що зможе його зімітувати.
— Це не я тебе вб'ю, — сказала вона. Підняла руку, і була то не рука, а пазур хижака. Вона провела пазуром йому по обличчю, по грудях, і жорстокі кігті занурювалися йому у плоть і рвали шкіру.
Боляче не було, хоча Павук знав, що невдовзі заболить.
Намистини крові почервонили йому груди і скрапували з обличчя. Очі запекло. Кров торкнулася губ. Павук відчував її смак та припах заліза.
— Ось,— мовила жінка далекими вигуками птахів.— Ось і починається твоя смерть.
— Ми з вами розважливі створіння,— сказав їй Павук.— Дозвольте запропонувати, можливо, значно слушніший альтернативний сценарій, що теоретично піде на користь нам обом. — Він сказав це з легкою усмішкою. Сказав це переконливо.
— Ти забагато говориш,— похитала вона головою.— Досить балачок.
Тоді сягнула йому в рота гострими пазурями і одним болючим порухом вирвала йому язик.
— Отак,— мовила вона. А тоді ніби відчула до нього жаль, оскільки майже ніжно торкнулася Павукового обличчя і промовила: — Спи.
І Павук заснув.
Матір Розі, скупавшись, повернулася свіжішою, піднесенішою та безумовно осяйнішою.
— Перш ніж підвезти вас до Вілльямстауна, чи можу я провести вам швидку екскурсію будинком?— спитав Ґрем Коутс.
— Нам треба потрапити назад на корабель, але все одно дякуємо, — відказала Розі, яка не змогла переконати себе, що хоче ванну у будинку Ґрема Коутса.
Її мама звірилась із годинником.
— У нас дев'яносто хвилин. Дорога до гавані не забере в нас більше п'ятнадцяти хвилин. Не будь неввічливою, Розі. Ми залюбки подивимось ваш будинок.
Тож Ґрем Коутс показав їм вітальню, робочий кабінет, бібліотеку, телевізійну кімнату, їдальню, кухню та басейн. Він відчинив двері за сходами, що скидалися на вхід до комірчини для мітел, і повів гостей дерев'яними сходами донизу до вмурованого у скелю винного погребу. Показав їм вино, переважна частина якого дісталася йому з будинком. Провів їх углиб винного погребу, до порожньої кімнати, що в далекі часи до появи систем охолоджування була м'ясосховищем. Тут завжди було зимно, зі стелі звисали важкі ланцюги, а порожні гаки на кінцях показували, що колись давно тут висіли цілі туші. Ґрем Коутс ввічливо притримав важкі залізні двері, поки обидві жінки заходили досередини.