Реальність витоншилася. Час у тому місці минув.
Павук, без'язикий і розлючений, підвів голову й покрутив нею, подивитися на примарних птахів, що з криками літали навколо.
Він роздумував, де він. Це не мідяного кольору всесвіт Жінки-птахи, не її печера, але й не те місце, яке він до того схильний був вважати реальним світом. Втім, тут було близько до реального світу, достатньо близько, щоб він майже міг відчути його смак, чи то пак відчув би, якби здатен був відчувати в роті щось окрім залізного присмаку крові; так близько, що якби він не був підвішений над землею, зміг би його торкнутися.
Якби Павук не був цілковито впевненим у власному здоровому глузді, — впевненим до міри, що зазвичай спостерігається тільки в людей, які виснували, що вони точно Юлій Цезар і послані врятувати світ, — він подумав би, що божеволіє. Спершу він побачив блондинку, яка стверджувала, ніби вона — даппі; а тепер от чув голоси. Ну, принаймні один голос. Розі. Вона казала:
— Гадки не маю. Я думала, що це буде відпустка, але дивитися на цих дітей, у яких нічого немає — дуже боляче. Їм стільки всього бракує.— А тоді, поки Павук намагався осягнути значення цих слів, вона продовжила: — Цікаво, скільки ще вона буде купатися. Добре, що у вас тут удосталь гарячої води.
Павук замислився, чи мусили слова Розі означати щось важливе, чи містили вони ключ до визволення з його скрутного становища. Він у цьому сумнівався. Та все одно прислухався уважніше, чекаючи, чи не принесе вітер ще слів з-поміж світів. Окрім ударів хвиль прибою за ним і далеко під ним, він не чув нічого, тільки тишу. Але особливу тишу. Як колись відзначав Товстун Чарлі, існує багато різновидів тиші. Своя тиша є у могил, у космосу, у гірських вершин. Це ж була тиша полювання. Тиша скрадання. У цій тиші щось рухалось на оксамитових лапах, і під м'яким хутром напинались сталевими пружинами м'язи; рухалось щось кольору тіней у високій траві; щось, що переконувалося, аби ви не чули нічого такого, чого воно не бажало б дати вам почути. То була тиша, що рухалась перед ним із боку в бік, повільно й невідступно, і з кожною дугою наближалася.
Павук почув це все у тиші, і в нього нашорошилися волосинки на потилиці. Він сплюнув кров у пил біля обличчя і чекав.
У домі на вершечку скелі Ґрем Коутс крокував туди й назад. Він ходив зі спальні в кабінет, тоді сходами вниз до кухні і знов нагору до бібліотеки, а звідти знову до спальні. Він сердився на себе: як він міг бути настільки дурним, щоб припустити, ніби приїзд Розі — це збіг?
Він усе зрозумів, коли задзижчав дзвінок, і він побачив на екрані системи спостереження недоумкувате лице Товстуна Чарлі. Помилки бути не могло. Це змова.
Він перейняв звички тигра і заліз у машину, впевнений, що зможе легко збити Чарлі й утекти: якщо знайдуть скаліченого велосипедиста, в усьому звинувачуватимуть мікроавтобус. На жаль, він не розраховував, що Товстун Чарлі їхатиме так близько до кручі; Ґрем Коутс не хотів хоч трохи більше притискати машину до краю дороги, і тепер про це шкодував. Ні, це Товстун Чарлі послав жінок у м'ясосховище, вони були його шпигунками. Вони проникли в дім Ґрема Коутса. Йому пощастило зруйнувати їхній план. Він знав, що з ними щось було не так.
Подумавши про жінок, він усвідомив, що досі їх не погодував. Варто було дати їм якусь їжу. І відро, їм напевне знадобиться відро після двадцяти чотирьох годин. Ніхто не міг би назвати його звіром.
Минулого тижня він придбав у Вілльямстауні пістолет. На Сан-Ендрюсі купити зброю було доволі легко, він належав до таких островів. Втім, більшість людей не переймалися купівлею зброї, бо він належав і до таких островів теж. Ґрем Коутс узяв пістолета з ящика біля ліжка і пішов до кухні. Дістав з-під раковини пластикове відро і закинув туди кілька помідорів, сирий батат, напівз'їдену голівку сиру чеддер і пакет апельсинового соку. Тоді, вдоволений, що про це подумав, сходив за рулоном туалетного паперу.
Він спустився до винного погребу. З м'ясосховища не долинало ні звуку.
— У мене пістолет, — сказав він. — І я не боюся його застосовувати. Зараз я відчиню двері. Будь ласка, відійдіть до дальньої стіни, розверніться і поставте на неї руки. Я приніс їжу. Співпрацюйте — і ніхто не постраждає. Це означає, — додав він, втішений здатністю задіяти цілий батальйон досі неприпустимих кліше, — жодних фокусів.
Він увімкнув світло в приміщенні, тоді відсунув засови. Стіни сховища були складені з каменю й цегли. З гаків на стелі звисали поіржавілі ланцюги.
Жінки стояли біля дальньої стіни. Розі дивилася на камінь. Її матір позирала на Коутса через плече, наче щур у пастці, розлючена і сповнена ненависті.
Ґрем Коутс поставив відро; пістолета він не прибрав.
— Славне їдло, — повідомив він. — І відро — краще пізно, ніж ніколи. Я бачу, що ви ходили в куток. Тут і туалетний папір теж. Не кажіть, що я нічого для вас не зробив.
— Ви ж нас уб'єте, правда? — спитала Розі.
— Не дратуй його, дурне дівчисько, — виплюнула матір. Тоді, напустивши на лице подобу посмішки, сказала: — Ми вдячні за їжу.
— Авжеж, я вас не вбиватиму, — сказав Ґрем Коутс. Лише коли він почув слова, що пролунали з його рота, то зізнався самому собі, що так, авжеж, йому доведеться їх убити. Які в нього ще були варіанти?— Ви не сказали мені, що вас сюди послав Товстун Чарлі.
— Ми припливли на круїзному кораблі, — мовила Розі. — Сьогодні ввечері мали бути на Барбадосі, на рибному пікніку. Товстун Чарлі в Англії. Не думаю, що він узагалі знає, куди ми поїхали. Я йому не казала.
— Не має значення, що ви кажете. У мене пістолет.
Він зачинив двері і закрив їх на засув. Крізь двері він розчув слова матері Розі:
— Звір. Чому ти не спитала в нього про звіра?
— Тому що він тобі примарився, мамо. Кажу ж тобі. Тут немає жодного звіра. Та й він усе одно псих. Мабуть, просто погодився б із тобою. Він, певно, сам бачить невидимих тигрів.
Вражений цим, Ґрем Коутс вимкнув їм світло. Витягнув пляшку червоного вина й пішов нагору, захряснувши за собою підвальні двері.
У темряві під домом Розі розламала голівку сиру на чотири частини і з'їла одну якомога повільніше.
— Що це він казав про Товстуна Чарлі? — спитала вона в матері, коли сир розчинився у роті.
— Твій клятий Товстун Чарлі. Я не хочу нічого знати про Товстуна Чарлі. Це через нього ми тут опинилися.
— Ні, ми тут опинилися, бо цей Коутс — повний вар'ят. Псих зі стволом. Це не провина Товстуна Чарлі. — Розі намагалася не дозволяти собі думати про Товстуна Чарлі, тому що це означало неминуче почати думати про Павука...
— Він повернувся, — сказала матір. — Звір повернувся. Я відчуваю його запах.
— Так, мамо, — сказала Розі. Вона всілася на бетонній підлозі підвалу для м'яса і подумала про Павука. Вона скучила за ним. Коли Ґрем Коутс отямиться і відпустить їх, вона спробує відшукати Павука, вирішила вона. Дізнатися, чи можна ще було почати все спочатку. Розі знала, що це лише дурна мрія, але це була хороша мрія, і вона її заспокоювала.
Вона замислилася, чи Ґрем Коутс їх завтра уб'є.
На відстані товщини полум'я свічки від них Павука підвісили для звіра.
Наближався вечір, і сонце висіло низько в нього за спиною.
Павук товкся у щось носом та губами: то була суха земля, перш ніж у неї просочилися його слина та кров. Тепер це була галка з грязюки, груба кулька з червонявої глини. Він зім'яв її у більш-менш кулясту форму. Тепер він зсував її, підпихаючи ніс під глиняну кульку та рвучко піднімаючи голову догори. Нічого не відбувалося, як нічого й не відбулося минулі скільки-то там разів. Двадцять? Сто? Він не рахував, просто продовжував. Занурював лице глибше у землю, підпихав ніс далі під глиняну кульку, рвучко піднімав голову вгору і вперед...
Нічого не відбувалося. Нічого й не мусило відбутися.
Потрібен був інакший підхід.
Він зімкнув губи на кульці і стиснув їх навколо неї. Вдихнув якомога глибше через ніс, тоді випустив повітря ротом. Кулька вистрибнула з його губ із ляском корка від шампанського і приземлилася майже на півметровій відстані.