Пані метрдотель кліпнула та знизала плечима:
— Не знаю...
— Ні, знаєте, — мовив Товстун Чарлі. Він почувався впевненим і кмітливим. Чарлі знав, що невдовзі знову почуватиметься собою, але він проспівав слухачам пісню — і йому сподобалося. Він зробив це, щоб урятувати життя Дейзі, і своє власне теж, і обидві речі йому вдалися.
— Поговорімо, — запропонував він їй. Вся справа у пісні. Поки він співав, усе стало досконало ясним. І досі таким лишалося. Чарлі попрямував у коридор, а Дейзі і пані метрдотель рушили за ним.
— Як вас звуть? — спитав він.
— Кларісса.
— Привіт, Кларіссо. А прізвище?
— Чарлі, може, варто викликати поліцію? — спитала Дейзі.
— За хвилинку. Кларісса як?
— Гіґґлер, — відповіла пані метрдотель.
— А ким вам доводиться Бенджамін, консьєрж?
— Він мій брат.
— А як ви двоє пов'язані з пані Гіґґлер, з Калліанною Гіґґлер?
— Вони мені небіж і небога, Товстуне Чарлі, — озвалася пані Гіґґлер із дверної пройми. — А тепер, думаю, краще послухатись твоєї нареченої і побалакати з поліцією. Еге ж?
Павук сидів коло струмка на вершині, притулившись до скелі й наготувавши перед собою купу каміння, коли це з високої трави вистрибом виринув чоловік. На ньому була тільки шкура піщаного кольору навколо пояса, ззаду з якої звисав хвіст; ще він мав намисто з зубів — гострих, білих і шпичастих. Він буденно попрошкував до Павука, так ніби просто вийшов на ранковий моціон, а поява Павука стала для нього приємним сюрпризом.
Павук підняв камінь розміром із грейпфрут та зважив у руці.
— Агов, дитя Анансі, — мовив незнайомець.— Я просто йшов собі і помітив тебе, і вирішив спитати, чи можу чимось допомогти. — Ніс у нього був викривлений, із синцем.
Павук похитав головою. Йому бракувало язика.
— Побачивши тебе тут, я задумався собі: бідне дитя Анансі, він мусить бути голодний, — незнайомець посміхнувся надто широко. — Ось. У мене доста їжі, щоб поділитись. — У нього на плечі був мішок, і він відкрив його та сягнув туди правою рукою, видобувши щойно вбите ягня з чорним хвостом. Він тримав його за шию. Голова ягняти звисала набік. — Твій батько і я частенько їли разом. Чому б нам із тобою не вчинити так само? Ти розведеш багаття, а я оббілую ягня і зроблю рожен, щоб його вертіти. Невже ти ще не відчуваєш його смаку?
Павук був такий голодний, що у нього паморочилося в голові. Якби в нього був язик, можливо, він сказав би «так», впевнений у власній здатності виплутатися балаканиною з біди; але язика не було. Він узяв другий камінь лівою рукою.
— То побенкетуймо ж і станемо друзями, і не буде більше непорозумінь між нами, — завершив незнайомець.
А гриф та крук об'їдять мої кістки, подумав Павук.
Незнайомець ступив ще крок до Павука, який саме вирішив, що це сигнал кинути перший камінь. У нього був добрий окомір та вміла рука, тож камінь влучив точнісінько туди, куди й мусив — незнайомцеві у праву руку; той впустив ягня. Наступний камінь вдарив збоку у голову — Павук цілився точно поміж надто широко посаджених очей, але чоловік поворухнувся.
Незнайомець побіг геть, підстрибуючи, з випростаним хвостом. Біжучи, він інколи скидався на людину, а інколи — на звіра.
Коли він зник, Павук повернувся на місце, забрати ягня з чорним хвостом. Коли він підійшов, воно рухалося, і на мить він подумав було, що тварина досі жива, але потім побачив, що плоть її кишить личинками. Ягня смерділо, і сморід мертвого тіла допоміг Павукові на деякий час забути, наскільки він голодний.
На витягнутій руці він відніс тварину до кручі та скинув у море. Тоді вимив руки у струмку.
Він не знав, скільки вже перебував у цьому місці. Час тут розтягувався і стискався. Сонце спускалося до горизонту.
Коли сонце вже сяде, а місяць ще не зійде, подумав Павук. Тоді звір повернеться.
Невблаганно бадьорий представник поліції Сан-Ендрюса сидів у адміністрації готелю з Дейзі і Товстуном Чарлі та слухав усе, що вони мали розповісти, зі спокійною, але незацікавленою усмішкою на широкому обличчі. Час від часу він піднімав палець і чухав вуса.
Вони розповіли поліціянту, що втікач від правосуддя на ім'я Ґрем Коутс прийшов до них під час вечері і погрожував Дейзі пістолетом. Якого, як вони змушені були визнати, ніхто крім Дейзі насправді не бачив. Тоді Товстун Чарлі розповів йому про випадок із чорним «Мерседесом» і велосипедом до цього, і ні, він не бачив, хто вів ту машину. Але знав, звідки вона приїхала. Він розповів поліціянту про будинок на вершині скелі.
Чоловік замислено торкнувся посивілих вусів:
— Справді, будинок, який ви описуєте, існує. Але він не належить вашому Коутсу. Але ніяк. Ви описуєте будинок Безіла Фіннеґана, надзвичайно поважної людини. Вже багато років пан Фіннеґан має здорову зацікавленість у законі й порядку. Він виділив багато грошей школам, але, що важливіше, він пожертвував значну суму на будівництво нового поліційного відділку.
— Він приставив мені пістолет до живота, — мовила Дейзі. — Сказав, що як ми не підемо з ним, то вистрелить.
— Якщо це був пан Фіннеґан, маленька панно,— відповів поліціянт, — то я певен, цьому є дуже просте пояснення. — Він розкрив портфеля і видобув звідти товстий стос паперів. — От що я вам скажу. Подумайте про це. Переспіть із цим. Якщо вранці досі будете переконані, що це було щось більше за піднесений настрій, то просто заповніть цю форму і закиньте всі три примірники до поліційного відділку. Спитайте, де новий відділок, позаду міської площі. Всі знають, де це.
Він потис їм обом руки та пішов далі у справах.
— Треба було сказати йому, що ти теж коп, — сказав Товстун Чарлі. — Він би поставився до тебе серйозніше.
— Не думаю, що це було б на краще, — озвалась Дейзі. — Якщо хтось називає тебе «маленькою панною», то він уже точно викреслив тебе з числа людей, яких варто вислухати.
Вони вийшли до рецепції.
— Куди вона пішла? — спитав Чарлі.
— Тітка Калліанна? — уточнив Бенджамін Гіґґлер. — Вона чекає на вас у конференц-залі.
— Ось, — мовила Розі. — я знала, що зможу, якщо й далі розхитуватиму.
— Він тебе вб'є.
— Він усе одно нас уб'є.
— Це не спрацює.
— Мамо, в тебе є краща ідея?
— Він тебе побачить.
— Мамо, ти можеш не бути такою негативною? Якщо в тебе є пропозиції, які допоможуть, вислови їх, будь ласка, або просто не заважай. Гаразд?
Тиша.
А тоді:
— Я можу показати йому свою дупу.
— Що?
— Що чула.
— Ем. Замість?
— На додачу.
Тиша. Тоді Розі сказала:
— Ну, гірше не буде.
— Привіт, пані Гіґґлер, — мовив Товстун Чарлі.— Я хочу повернути пір'їну.
— Чо' це ти думаєш, що твоя пір'їна в мене? — спитала вона, склавши руки на величезних грудях.
— Мені сказала пані Данвідді.
Уперше пані Гіґґлер здавалася здивованою.
— Луелла сказала тобі, ніби пір'їна в мене?
— Вона сказала, що пір'їна у вас.
— У мене вона в безпеці, — пані Гіґґлер показала горням із кавою на Дейзі. — Не чекай від мене, що я балакатиму, поки вона тут. Я її не знаю.
— Це Дейзі. Ви можете казати їй усе, що сказали б мені.
— Вона твоя наречена, я чула.
Товстун Чарлі відчув, що зашарівся.
— Вона не моя... ми насправді не... Я мусив щось сказати, щоб утрятувати її від чоловіка з пістолетом. Це здавалося найпростішим.
Пані Гіґґлер зиркнула на нього. Її очі за товстими окулярами заблищали.