Товстун Чарлі зітхнув.
— Тату, я не ношу капелюхи. Він сидітиме дурноверхо. Я буду схожий на повного придурка. Чому ти завжди намагаєшся зробити з мене посміховисько?
У тьмяному світлі старий глянув на сина.
— Думаєш, я тобі брехатиму? Синку, щоб носити капелюха, потрібне лише відповідне ставлення. А в тебе воно є. Гадаєш, я казав би тобі, що ти маєш чудовий вигляд, якби це було не так? Ти виглядаєш справді ефектно. Ти мені не віриш?
— Не дуже.
— Дивися, — батько вказав за межі мосту. Вода під ними була спокійною і гладкою, наче дзеркало, і чоловік, що дивився на Чарлі з води, виглядав справді ефектно у своєму новому зеленому капелюсі.
Товстун Чарлі підвів погляд, щоб сказати батькові, що, можливо, помилявся, але старий уже зник.
Він зійшов із мосту у присмерки.
— Гаразд. Я хочу точно знати, де він. Куди він зник? Що ви з ним зробили?
— Я нічого не робила, Господи, дитино, — мовила пані Гіґґлер. — Такого минулого разу не було.
— Так ніби його затягло променем на корабель-матку, — озвався Бенджамін. — Круто! Справжнісінькі спецефекти.
— Я хочу, щоб ви його повернули, — лютувала Дейзі. — Поверніть його зараз же.
— Я навіть не знаю, де він, — пояснила пані Гіґґлер. — І я його туди не надсилала. Він сам це зробив.
— У будь-якому разі, — сказала Кларісса, — що як він там чимось зайнятий, а ми його повернемо? Ми можемо все зіпсувати.
— Точно, — погодився Бенджамін. — Це як повернути променем десантний загін на півдорозі до кінця місії.
Дейзі подумала про це і роздратовано усвідомила, що в цьому був сенс — принаймні стільки ж сенсу, скільки й в усьому, що відбувалося цими днями.
— Якщо більше нічого не відбуватиметься, — мовила Кларісса, — я мушу зачинити ресторан. Перевірити, щоб усе було гаразд.
— Тут не відбуватиметься нічого, — погодилася пані Гіґґлер, сьорбнувши кави.
Дейзі вдарила рукою по столу.
— Перепрошую! У нас там ходить убивця. А тепер Товстуна Чарлі затягло на корабель-мамку.
— Матку, — виправив Бенджамін.
Пані Гіґґлер примружилася:
— Гаразд. Ми мусимо щось зробити. Що ти пропонуєш?
— Не знаю, — сказала Дейзі. — Мабуть, згаяти час. — Вона взяла до рук примірника «Вісника Вілльямстауна», який читала пані Гіґґлер, і почала його гортати.
Стаття про зниклих туристок, жінок, що не повернулися на свій корабель, була в колонці на третій сторінці. Двоє в будинку, казав Ґрем Коутс у неї в голові. Ти думав, я повірю, що вони з круїзного лайнера?
Перш за все Дейзі була поліціянткою.
— Дайте мені телефон, — сказала вона.
— Кому ти дзвонитимеш?
— Думаю, ми почнемо з міністра туризму та шефа поліції, а там подивимось.
Багряне сонце зіщулювалося на горизонті. Якби Павук не був Павуком, він впав би у відчай. На острові в тому місці була чітка межа між днем та ніччю, і Павук спостерігав, як останню червону частинку сонця поглинуло море. У нього було каміння і дві жердини.
Добре було б розвести багаття.
Павук замислився, коли зійде місяць. Із місяцем у нього буде шанс.
Сонце сіло — останній слід червоного потонув у темному морі, й настала ніч.
— Дитя Анансі, — промовив голос із темряви.— Невдовзі я харчуватимусь. Ти не знатимеш, що я тут, доки не відчуєш на потилиці мій подих. Я стояв над тобою, доки тебе було підвішено для мене, і я міг похрумтіти твоєю шиєю там і тоді, але передумав. Вбити тебе уві сні не принесло б жодного задоволення. Я хотів відчути, як ти помираєш. Хотів, щоб ти знав, чому я забрав твоє життя.
Павук кинув камінь туди, звідки, на його думку, долинав голос, і почув, як той без жодної шкоди врізався в чагарник.
— У тебе є пальці,— продовжував голос,— але в мене є пазурі, гостріші за ножі. У тебе дві ноги, але в мене чотири лапи, що ніколи не втомлюються, що здатні бігти вдесятеро швидше, ніж колись бігтимеш ти. Твої зуби здатні їсти м'ясо, якщо вогонь зробить його м'яким та позбавленим смаку, бо в тебе маленькі мавпячі зуби, годні жувати м'які фрукти та повзучих комах; але мої зуби розривають і відділяють живу плоть від кісток, і я можу проковтнути її, поки жива кров ще б'є фонтанами в небо.
А тоді Павук видав звук. То був звук, який можна видати без язика, і навіть не розмикаючи губ. То був звук «ме-е», звук здивованої зневаги. Може, все це й так, Тигре, казав цей звук, тільки що з того? Всі історії, що колись існували, належать Анансі. Ніхто не розповідає історії Тигра.
Із темряви пролунало ревіння, ревіння люті й розчарування.
Павук почав мугикати мелодію «Реґтайму Тигра». То була стара пісня, якою добре дражнити тигрів. «Тримай того тигра, — співається там.— Де той тигр?».
Коли з темряви знову пролунав голос, він був уже ближче.
— Я ненавиджу твою жінку, дитя Анансі. Коли я покінчу з тобою, то розірву її плоть. Її м'ясо буде на смак солодшим, ніж твоє.
Павук пхекнув, як пхекають, коли знають, що їм брешуть.
— Її звуть Розі.
Наступний звук вирвався в Павука мимовільно. У темряві засміялись.
— А щодо очей, — провадив голос, — то твої очі бачать тільки очевидне, в яскравому денному світлі, якщо тобі пощастить; тоді як у мого народу очі здатні бачити, як настовбурчуються волосинки на твоїх руках, коли я говорю з тобою, бачити жах на твоєму обличчі, і бачити це все вночі. Страшися мене, дитя Анансі, і якщо маєш останні молитви, кажи їх зараз.
У Павука не було молитов, але було каміння, і він міг його кидати. Можливо, йому пощастить, і камінь зможе заподіяти якоїсь шкоди у темряві. Павук знав, що це буде просто диво, але ж він усеньке життя покладався на дива.
Він потягнувся за іншим каменем.
Щось торкнулося тильної сторони його руки.
— Привіт, — мовив у нього в голові маленький глиняний павучок.
— Привіт, — подумав Павук. — Слухай, я тут трохи зайнятий, намагаюся, щоб мене не з'їли, тож якщо ти не проти деякий час не заважати...
— Але я привів їх, — подумав павучок. — Як ти й просив.
— Як я й просив?
— Ти наказав мені піти за допомогою. Я привів їх із собою. Вони йшли за моєю ниткою павутини. У цьому всесвіті павуків немає, тож я вислизнув і плів павутину звідти сюди і звідси туди. Я привів воїнів. Я привів хоробрих.
— Про що задумався? — сказав із темряви голос великого кота. А тоді додав із беззаперечною і витонченою веселістю: — У чому річ? Кіт твій язик проковтнув?
Кожен павук тихий. Вони витворюють тишу. Навіть ті, що видають звуки, зазвичай лишаються якомога нерухомішими, вичікуючи. Павуки дуже багато вичікують.
Ніч повільно наповнювалася ледь чутним шурхотом.
Павук подумав про свою гордість і вдячність семиногому павучкові, якого він створив із крові, слини й землі. Павучок шугонув із тильного боку руки йому на плече.
Павук їх не бачив, але знав, що всі вони були там: великі павуки і маленькі павучки, отруйні павуки і павучки, що кусаються; величезні волохаті павуки та зграбні хітинові павучки. Їхні очі сприймали стільки світла, скільки могли знайти, але вони бачили своїми лапками та ніжками, збираючи з вібрацій віртуальне зображення світу довкола.
Вони були армією.
Тигр знову озвався з темряви.
— Коли ти помреш, дитя Анансі, — коли весь твій рід помре, — тоді історії стануть моїми. Люди знову розповідатимуть історії Тигра. Вони збиратимуться і прославлятимуть мою хитрість та мою силу, мою жорстокість та мою радість. Кожна історія буде моєю. Кожна пісня буде моєю. Світ знову стане таким, як раніше: безжальним місцем. Темним місцем.