Выбрать главу

— Цю скриньку йому подарував твій брат,— ні сіло ні впало заявила вона. Це вона вперше відучора згадала про свої марення.

— Мені б хотілося мати брата,— неуважно вимовив Товстун Чарлі, і усвідомив, що вголос, тільки коли пані Гіґґлер зазначила:

— Я ж казала тобі. Ти маєш брата.

— То де мені шукати цього легендарного брата?

Потім він ще застановиться, чому про це спитав. Підігрував старій? Жартував над нею? Чи просто ляпнув що-небудь, аби заповнити паузу? Якою б не була причина, він це сказав. Вона прикусила нижню губу і кивнула:

— Ти мусиш знати. Це твій спадок. Твоя кров.

Пані Гіґґлер підійшла ближче і поманила його пальцем. Товстун Чарлі нахилився. Губи старенької торкнулись його вуха, коли вона зашепотіла:

— ...буде потрібен... скажи...

— Га?

— Я кажу,— відрубала вона звичним голосом,— що якщо брат буде тобі потрібен, просто скажи про це павуку. І брат примчить.

— Сказати павуку?

— Я ж так і кажу. Ти думаєш, я тут просто розминаю голосові зв'язки? Чи провітрюю легені? Ніколи не чув, як розмовляють із бджолами? Коли я ще ходила пішки під стіл на Сан-Ендрюсі, ще до того, як мої старі приїхали сюди, треба було всі добрі новини переказувати бджолам. А це так само. Поговори з павуком. Я і твоєму татові так посилала повідомлення, коли його десь чорти носили.

—...точно.

— Не кажи це таким тоном.

— Яким тоном?

— Ніби я божевільна стара і не в'яжу лика. Думаєш, мені бракує клепки?

— Гм... я щиро впевнений, що не бракує. Чесно.

Серця пані Гіґґлер це не пом'якшило, і вигляд у неї був далекий від вдоволеного. Стара схопила своє кавове горня зі столу і з осудом ним погойдала. Схоже, Товстун Чарлі допік їй, і тепер вона хотіла впевнитись, що він це розумів.

— Я не мушу цього робити, знаєш! Я не повинна тобі допомагати. Я роблю це тільки заради твого батька, бо він був дуже особливим, і заради матері, бо вона була хорошою жінкою. Я кажу тобі значущі речі. Важливі речі. Краще б ти мене слухав. І краще б ти мені вірив.

— Я вам вірю!— вичавив із себе Товстун Чарлі з усією переконливістю, на яку тільки був здатен.

— Ти просто втішаєш стару жінку.

— Ні,— збрехав Чарлі,— неправда. Чесно, неправда.— Його слова залунали щиро, чесно і правдиво. Він був за тисячі миль від дому, в будинку покійного батька, а поруч була божевільна стара на межі інфаркту. Якби він знав, що це її заспокоїть, то сказав би їй, що місяць — це такий незвичний тропічний фрукт, і то з усією молитвою вірою.

— У цьому й проблема з вами, молодими,— пирхнула пані Гіґґлер.— Думаєте, що все знаєте, бо пізніше понароджувались. Я вже встигла забути більше, ніж ти колись дізнаєшся. Нічого не знаєш про свого батька, нічогісінько не знаєш про сім'ю. Я кажу тобі, що твій батько — бог, а ти навіть не поцікавишся, якого саме бога я маю на увазі.

Товстун Чарлі натужно спробував згадати хоч якісь божі імена.

— Зевс?— спробував він.

Звук, що його видала пані Гіґґлер, міг би видати чайник, який стримується, щоб не закипіти. Товстун Чарлі упевнився, що Зевс був неправильною відповіддю.

— Купідон?

Стара видала ще один звук, який почався з булькання і закінчився хихотінням.

— Можу уявити собі твого таточка, одягненого в самий лише пухнастий підгузник, а ще з великим луком і стрілою,— вона знову захихотіла. Тоді сьорбнула кави.— Коли твій тато був богом, у давні часи, його називали Анансі.

Ви, напевне, знаєте історії Анансі. Певне, на білому світі не існує людини, що не знала б хоча б одненької історії Анансі.

Коли світ був молодим, а всі історії звучали вперше, Анансі був павуком. Він вплутувався в халепи, а тоді виплутувався з халеп. Знаєте історію про солом'яного бичка зі смоляним бочком? Спершу то була історія Анансі. Дехто думає, що він був лисом. Але ті, хто так думає, помиляються. Анансі не був лисом. Він був павуком.

Історії Анансі існують, відколи люди почали розповідати одне одному історії. В Африці, де все починалось, люди почали розповідати історії ще до того, як намалювали перших печерних левів і ведмедів на скелях, і то були історії про мавп, левів та буйволів: історії великих мрій. За людьми це завжди водилося. Так люди наділяли свої світи сенсом. Усе, що бігало, плазувало, похитувалось чи клубочилось, мусило прийти в ці історії, а різні людські племена вшановували різних істот.

Лев уже тоді був царем звірів, а Газель була найпрудконогішою, а Мавпа — найблазнюватішим, а Тигр — найжахливішим, але не про них людям хотілось слухати історії.

Історіям давав імена Анансі. Кожна історія належить йому. Спершу, до того, як історії стали Анансиними, вони належали Тигрові (так острів'яни називають усіх великих котів), і розповіді ці були темними й лихими, і сповненими болю, і жодна з них не закінчувалась щасливо. Але то було давно. Тепер всі історії належать Анансі.

Оскільки ми щойно з похорону, дозвольте розповісти вам історію про Анансі, про той раз, коли померла його бабуся. (Все гаразд, вона була вже дуже старенькою і відійшла уві сні. Таке трапляється). Вона померла далеко від дому, тож Анансі бере тачечку і чимчикує через весь острів, забирає бабусине тіло, кладе на тачку і везе додому. Бачте, Анансі збирається поховати її під баньяновим деревом позаду своєї хижі.

Отже, іде собі Анансі містом — а він усенький ранок штовхав тачечку, навантажену бабциним трупом,— і думає: мені треба випити віскі. Тому він іде до крамнички, бо в тім селищі, звісно, є крамничка, де продається все, а її власник — дуже запальний чолов'яга. Тож Анансі заходить і випиває віскі. Тоді випиває ще віскі, а далі думає собі — треба піджартувати над тим кумпликом; тож він просить крамаря віднести віскі і його бабці, яка дрімає в тачечці надворі. Її, певне, доведеться розбудити, бо вона таке сонько.

Тож власник крамнички бере плящину і йде до тачки, і каже — агов, ось ваше віскі; але старенька не відповідає. Тому крамар стає все сердитішим і сердитішим, бо він, як пригадуєте, дуже запальний чолов'яга — гей, стара, ану вставай, вставай і пий своє віскі,— але стара не веде й бровою. А тоді вона робить те, що покійники часом мають звичку робити спекотного полудня — гучно випускає гази. Ну а власник крамнички, який вже геть лютий на цю стару, що пердить у його бік, штурхає її, а тоді ще раз, а потім і втретє — а вона падає з тачечки прямісінько на землю.

Анансі вибігає надвір і починає кричати, і голосити, і репетувати, мовляв, моя бабусенька, та вона ж мертва, що ти, чоловіче, наробив! Убивця! Зловмисник! Тож власник крамнички і каже Анансі, каже нікому не зізнаватись, що це він таке наробив, дає Анансі п'ять плящин віскі, і капшучок золота, і мішок бананів, і ананасів, і манго, щоб той якнайхутчіше вшився.

(Бачте, чоловік же думає, що то він вбив бабусю Анансі).

Тож Анансі везе свою тачечку додому і ховає бабусю під баньяновим деревом.

Отже, наступного дня іде собі Тигр повз Анансин дім і чує запах їдла. Тож він заходить собі досередини, а там Анансі бенкетує, ну і, оскільки тому не лишається вибору, він запрошує Тигра приєднатись.

Братчику Анансі, питає Тигр, не смій брехати мені, і скажи, де ти взяв усе це розкішне їдло? А де взялись ці плящини з віскі, і цей пузатий капшук, набитий золотцем? І якщо ти, братчику, збрешеш мені, я вирву твоє горло.

Анансі, звісно, каже: о братчику-Тигре, я не можу брехати тобі. Вони всі дістались мені, коли я привіз свою мертву бабусеньку до містечка на тачечці. А крамар дав мені це все за те, що я привіз йому свою мертву бабусеньку.

Що ж, у Тигра нема живої бабусі, але є мама його дружини, тому Тигр іде домів, і кличе дружинину матір, кличе — бабцю, ану виходь сюди, мусимо поговорити. Вона виходить надвір і роззирається, і питає — чого тобі? Ну а Тигр, хоч дружина і любить свою матір, бере і вбиває її, і кладе тіло на тачку. Тоді везе тачку до селища, отак і везе, з мертвою тещею. Кому мертве тіло, гукає Тигр. Кому мертву бабцю? Але всі знущаються з нього, сміються з нього, тицяють пальцями, а коли бачать, що наміри Тигра серйозні і він усе не забереться, кидають у нього гнилі фрукти, доки Тигр не тікає, підібгавши хвоста.