— Добре також, що ти теж не єврей, Руді. Та краще не говорити на ідиш і замість невдаха не казати шлемазл.
Він здригнувся. Я усміхнувся. Кожен збагнув таємницю іншого, відтепер ми могли бути спільниками. Щоб закріпити нашу угоду, він змусив мене виконати складну комбінацію за участю пальців, долонь і ліктів, а на додачу плюнути на землю.
— Ходімо, огляньмо Жовту віллу.
Руді цілком природно вмостив мою долоньку у свою теплу здоровенну п’ятірню і так, немовби ми завжди були братами, відкрив мені світ, де я мав провести свої наступні роки.
— Скажи-но, — промимрив він, — ти не вважаєш, що в мене голова жертви?
— Усе зміниться, якщо ти навчишся користуватися гребінцем.
— А мій дивний вигляд? Ти ж помітив мій дивний вигляд? У мене ноги, як баржі, і вальки замість рук.
— Бо вони виросли швидше, ніж усе інше, Руді.
— Я швидко збільшуюся, я розростаюся! Невелике щастя в тому, що я перетворююся на мішень.
— Високий зріст викликає довіру.
— Що-що?
— І приваблює дівчат.
— Ха… ти хочеш сказати, що треба бути чортовим шлемазлом, аби вважати самого себе шлемазлом!
— Тобі бракує не успіху, Руді, а мізків.
Отак почалася наша дружба: я одразу ж узяв мого хрещеного під свій захист.
У першу неділю отець Понс викликав мене у свій кабінет о дев’ятій годині ранку.
— Мені дуже прикро, Жозефе, але я хотів би, щоб ти пішов на месу разом з усіма дітьми пансіону.
— Добре. А чому вам прикро?
— Тебе це не шокує? Ти ж підеш до церкви, а не до синагоги.
Я пояснив йому, що мої батьки до синагоги не ходили, підозрюю, вони навіть не вірили в Бога.
— Це несуттєво, — підсумував отець Понс. — Вір у що хочеш, у Бога Ізраїлю, у Бога християн або в ніщо, але тут поводь себе, як усі. Ми підемо до церкви в село.
— А каплиця в глибині саду?
— Вона тепер не діє. До того ж, я хочу, аби село знало всіх овечок мого стада.
Я побіг у дортуар, щоб підготуватися. Чому думка про участь у месі так мене схвилювала? Напевно, тому, що я відчував: бути католиком дуже корисно, це мене захистить. Більше: це зробить мене нормальним. Наразі бути євреєм означало мати батьків, нездатних мене виховувати, мати ім’я, яке краще змінити, постійно контролювати емоції та брехати. І що в цьому доброго? Мені дуже захотілося стати малим католиком-сиротою.
Ми спустилися в Шемле, одягнені в сині сукняні костюми, вишикувані за зростом від вищого до нижчого в два ряди, крокуючи під пісню скаутів. Біля кожного помешкання нас зустрічали доброзичливими поглядами. Нам усміхалися. Дружньо махали руками. Ми були частиною недільної вистави: сироти отця Понса.
Лише Мадемуазель Марсель, що стояла на порозі своєї аптеки, була готова, здавалося, вкусити. Коли наш священик, який замикав ходу, порівнявся з нею, вона не змогла втриматися від бурчання:
— Дорога до «обробки мізків»! Годуйте їх своїм дурманом! Дайте їм їхню дозу опіуму! Гадаєте, ви робите їм краще, але ці ліки — отрута! Особливо релігія!
— Добридень, Мадемуазель Марсель, — з усмішкою відповів отець Понс, — гнів робить вас дуже гарною, зрештою, як щоразу в неділю.
Вражена компліментом, вона зі злістю сховалася у своїй крамничці і зачинила двері так різко, що замалим не розбила на них дзвоник.
Наша група минула портал, прикрашений скульптурами, що викликáли сум’яття, і я вперше відкрив для себе церкву.
Оскільки Руді мене попередив, я знав, що треба вмочити два пальці в кропильницю, намалювати знак хреста на грудях, а тоді на мить уклякнути в центральному проході. Йдучи слідом за тими, що були попереду, і відчуваючи штовхання тих, що йшли позаду, я з жахом бачив наближення своєї черги. Я боявся, що тільки-но торкнуся свяченої води, як у цих стінах пролунає голос, що гнівно закричить: «Це не християнська дитина! Нехай вийде! Він єврей!», але натомість відчув, як від дотику вода сколихнулася, огорнула мою руку і піднялася, прохолодна й чиста, по пальцях угору. Підбадьорений, я старанно вивів на своєму торсі абсолютно симетричний хрест, а тоді опустився на коліно там, де це робили мої товариші, перш ніж сісти поряд із ними на нашу лаву.
«От ми і в домі Господньому, — пролунав тонкий голос. — Дякуємо, що приймаєш нас у Своєму домі, Господи».
Я підвів голову: оце так дім! Не такий, як у будь-кого іншого! Дім без дверей і перегород усередині, з кольоровими вікнами, які не розчинялися, з колонами, які нічого не тримали, й заокругленою стелею. Чому тут вигнуті стелі? Ще й такі високі? І без люстр? І навіщо серед ясного дня зусібіч кюре запалили свічки? Скосивши очі, я перевірив, чи вистачало сидінь для всіх нас. А де сяде Бог? І чому три сотні людських істот, що зібралися в цьому помешканні в самому низу, займають так мало місця? Навіщо весь цей довколишній простір? І де у своєму домі жив Бог?