— Знаєте, — сказала вона отцеві Понсу, — якщо я вижила, то тільки тому, що мала надію побачити Руді.
Руді закліпав і перевів розмову на інше.
— Ну ж бо, мамо, ходімо до піаніно.
Перетнувши кілька залів, що здавалися вирізаними з безе, пройшовши крізь численні двері, обтяжені важкими шовковими портьєрами, він обережно посадив її на табуретку і підняв кришку інструмента.
Вона роздивлялася рояль із хвилюванням, а потім із підозрою. Чи не розучилася? Її нога ковзнула до педалі, а пальці пестили клавіші. Вона тремтіла. Боялася.
— Грай, мамо, грай! — прошепотів Руді.
Мама в паніці глянула на Руді. Вона не зважувалася йому пояснити, що сумнівається, чи зможе, що в неї не вистачить сил, що…
— Грай, мамо, грай. Я також вижив у цій війні з думкою про те, що колись ти знову гратимеш для мене.
Вона похитнулася, однак втримала рівновагу, схопившись за піаніно, на клавіші якого дивилася як на перепону, котру слід подолати. Її руки несміливо наблизилися, а тоді м’яко занурились у слонову кістку.
І полинула найніжніша й найпечальніша мелодія з усіх, що мені довелося чути в житті. Спочатку трохи несмілива і квола, а далі значно багатша й сміливіша музика народжувалася, набирала сили й висоти, вражала і породжувала відчай.
Граючи, матір Руді набувала плоті. І тепер я бачив у ній жінку, яку мені описував Руді.
Закінчивши грати, вона повернулася до сина.
— Шопен, — прошепотіла вона. — Він не пережив того, що нам довелося витерпіти, однак він усе завбачив.
Руді поцілував її в щоку.
— Ти знову почнеш учитися, Руді?
— Присягаю.
У наступні тижні я досить регулярно бачив маму Руді, одна стара діва із Шемле погодилася поселити її в себе з харчуванням. До неї знову поверталися форми, кольори, волосся, владність, а Руді, який приходив до неї вечорами, перестав удавати несосвітенного йолопа, яким ми його завжди знали, і навіть виявляв дивовижні здібності в математиці.
У неділю Жовта вілла ставала місцем, де збиралися діти, яких ховали від нацистів. Із довколишніх населених пунктів привозили дітей від трьох до шістнадцяти років, яких іще не знайшли їхні родичі. Вони виходили на імпровізований поміст, споруджений під навісом. Людей приїжджало багато: хто шукав сина чи дочку, хто небожа чи небогу, хто когось із далеких родичів, уважаючи, що тепер, після голокосту, вони повинні нести за них відповідальність. Зголошувалися також подружжя, готові до всиновлення сиріт.
Я однаково чекав і боявся цих ранків. Щоразу, виходячи на поміст після оголошення свого імені, я сподівався почути крик — мамин. Щоразу, повертаючись у ввічливій тиші всіх присутніх, я відчував бажання себе покалічити.
— Я сам винен у тому, що мої батьки не повертаються, отче: під час війни я про них не думав.
— Не кажи дурниць, Жозефе. Якщо твої батьки не повернуться, то це буде вина Гітлера та нацистів. Але не твоя і не твоїх батьків.
— Не хочете запропонувати мене для всиновлення?
— Ще надто рано, Жозефе. Без документа, що засвідчує смерть батьків, я не маю права це робити.
— У будь-якому разі мене ніхто не захоче взяти.
— Ну, ж бо, годі, ти повинен сподіватися.
— Ненавиджу сподіватися. Я відчуваю себе нікчемним і брудним, коли сподіваюся.
— Будь смиреннішим і все-таки трохи сподівайся.
Тієї неділі після традиційного ярмарку сиріт я, ще раз принижений безрезультатними оглядинами, вирішив піти разом із Руді, який зібрався в село випити з мамою чаю.
Ми спускалися по дорозі, коли я вдалині запримітив дві постаті, що сходили на пригірок.
Сам не знаю чому, я кинувся їм назустріч. Мої ноги не торкалися землі. Я міг би злетіти. Я мчав так швидко, що боявся, щоб не відірвалась якась нога.
Я не впізнав ні чоловіка, ні жінки, я впізнав мамине пальто. Рожево-зелене картате пальто із шотландки, прикрашене каптуром. Мама! Доти я ні в кого не бачив такого рожево-зеленого картатого пальта із шотландки, прикрашеного каптуром.
— Жозеф!
Я налетів на батьків. Захекавшись, не в змозі вимовити ні слова, я їх мацав, гладив і обіймав, тримав їх на місці, не даючи ступити й кроку. Я сто разів повторював ті самі безладні рухи. Так, я їх відчував, я їх бачив, так, ось вони — живі.
Я був таким щасливим, що мені стало боляче.
— Жозеф! Мій Жозеф! Мішке, ти бачиш, який він гарний?
— Ти так виріс, синку!
Вони казали щось незначне, якісь дурниці, від яких мені хотілося плакати. Сам я більше не міг і слова вимовити. Страждання, що розтягнулося на три роки — саме стільки тривала наша розлука, — впало мені на плечі й придавило мене. Розкривши рот у беззвучному крикові, я міг тільки ридати.