Від «жовтого» на віллі залишилася хіба що назва. Століття бруду, дощів, руйнування і плям від м’ячів, що їх діти шпурляли об тиньк, пошкодили, а потім посмугували її хутро, тепер воно стало тьмяно-рудим.
— Ласкаво просимо на Жовту віллу, Жозефе, — мовив отець Понс. — Це — твоя школа і твій дім на майбутнє. Тут три категорії учнів: екстерни, які повертаються на обід додому, напівпансіонери, які опівдні тут обідають, і пансіонери, які тут мешкають. Ти будеш пансіонером, я покажу тобі твоє ліжко й шафку в дортуарі.
Я замислився про ці невідомі мені поняття: екстерни, напівпансіонери й пансіонери. Мені подобалося, що це не лише класифікація, а й ієрархія. У такий спосіб я одразу ж потрапив у вищий клас. Позбавлений цими останніми днями «шляхетності», я радів, що набув цю додаткову відзнаку.
У дортуарі я був у захопленні від знайомства з моєю шафкою — у мене ніколи не було шафки, — тож, розглядаючи ці порожні полички, я мріяв про численні скарби, які я на них поставлю, не думаючи, що наразі я міг сюди покласти лише два використані трамвайні квитки.
— А тепер я покажу тобі твого хрещеного. На Жовтій віллі кожен пансіонер перебуває під опікою когось більшого. Руді!
Отець Понс кілька разів безуспішно гукнув «Руді». Вихователі луною повторили це ім’я. А тоді загукали учні. Нарешті, після якогось нестерпно тривалого часу, протягом якого вся школа стала дибки, з’явився довгоочікуваний Руді.
Обіцяючи для опіки когось «більшого», отець Понс не обманював: Руді був нескінченним. Він був настільки витягнутим угору, наче його підвісили на нитці, захованій за його сутулими плечима, тоді як його руки й ноги висіли в порожнечі, безвільні, наче вивихнуті, а голова хилилася вперед, важка, наділена надто рудим, неймовірно густим і надміру жорстким волоссям, що ніби дивувалося своїй присутності на ній. Він наближався повільно, немов вибачаючись за свій гігантський зріст, мов безпечний динозавр, що готовий сказати: «Не хвилюйтеся, я чемний, я їм лише траву».
— Так, отче, — мовив він низьким, але м’яким голосом.
— Руді, це Жозеф, твій хрещеник.
— Ні, отче, ні, це не дуже хороша ідея.
— Жодних заперечень.
— Схоже, він хороший хлопець… і на таке не заслуговує.
— Доручаю тобі показати йому школу й ознайомити з правилами.
— Мені?
— Оскільки тебе часто карають, ти, гадаю, знаєш їх краще за будь-кого іншого. Після другого дзвінка проведеш свого хрещеника у клас наймолодших.
Отець Понс зник. Руді роздивлявся мене, наче купу полін, що їх він має тягти на спині, а тоді зітхнув.
— Як тебе звуть?
— Жозеф Бертен. Мені шість років. Я народився в Антверпені, мої батьки померли від іспанського грипу.
Він підвів очі до неба.
— Не розповідай усе, як завдання, зачекай, доки поставлять запитання, якщо хочеш, щоб тобі повірили.
Розсерджений своєю незграбністю, я скористався порадою графині й одразу перейшов у наступ:
— Чому ти не хочеш бути моїм хрещеним?
— Тому що в мене погане око. Якщо в сочевиці буде один камінець, він потрапить мені. Якщо якийсь стілець має поламатися, то саме піді мною. Якщо літак падає, то саме на мене. Я — невдаха і приношу нещастя. У день мого народження тато втратив роботу, а мама почала плакати. Якщо ти доручиш мені доглядати якусь рослину, вона зачахне. Якщо даси покататися на велосипеді, він також гавкнеться. У мене пальці смерті. Коли мене бачать зорі, вони тремтять. А місяць тримається насторожі. Я — всесвітнє лихо, помилка, катастрофа, ходяче нещастя, справжнісінький шлемазл.
Що більше він нарікав, переходячи під впливом емоцій від глухого до високого тону і навпаки, то більше я корчився від сміху. Нарешті я запитав:
— А євреї тут є?
Він завмер.
— Євреї? У Жовтій віллі? Жодного! Ніколи! Чому ти про це запитуєш?
Руді схопив мене за плечі і втупився поглядом.
— А ти, Жозефе, єврей?
Він допитливо й суворо дивився на мене. Я знав, що він випробовує мою холоднокровність. За цим строгим поглядом прозирало благання: «Збреши як слід, будь ласка, видай гарну брехню».
— Ні, я не єврей.
Заспокоївшись, він ослабив свою хватку. Я вів далі.
— Зрештою, я навіть не знаю, що це таке — єврей.
— Я теж ні.
— А які вони, ті євреї, Руді?
— У них гачкуватий ніс, банькаті очі, обвисла губа і відстовбурчені вуха.
— Кажуть навіть, що в них замість ніг копита і між сідницями хвіст.
— Варто б побачити, — сказав Руді з серйозним виглядом. — Утім, у наш час єврей — це, власне, хтось, на кого полюють і кого заарештовують. Тож дуже добре, що ти не єврей, Жозефе.