Старші хлопчики, почувши цей її новий голос, почали перезиратися, соватися — а дівчата, навпаки, презирливо кривили губи й фиркали. Марта скоса глянула на солодку парочку: Яромир схилився і щось шепотів Ніці на вухо, та всміхалася й мліла, і руку свою тримала в його руці — хоч зараз знімай у шмарклявій мелодрамці, тьху!
Вчителі перезиралися, здебільшого несхвально. Здається, тільки малявки були охоплені неземним захватом: цирк! замість уроків!.. Марта погано бачила їх зі свого місця, вона намагалася вгледіти Пауля, але в темряві та ще за потилицями — піди вирахуй…
В смсці, яку Марта отримала зранку, Пауль просив «неодмінно поговорити з ним до того, як Марта піде до спортзалу». Все це було дивно — ну, тобто цілком у дусі Пауля, на якого час від часу находило. Та ж у спортзал вона найближчим часом точно не збиралася, і як би? — двері замкнено, у вестибюлі пильнує вахтер.
Гаразд, вирішила вона, після вистави спробую виловити. Трохи запізнюся на день народження Яромира, переживуть. Мені варто було поговорити з дитиною взагалі ще тиждень тому.
Синьйорина Лілі тим часом зняла фартушок і лишилася в короткій облипчастій сукенці (в темноті пролунав схвальний свист, хтось крадькома клацав айфоном); а фартух був підкинутий у повітря — і з нагрудної кишені вилетіли пір’їни, блискітки, нарешті — сяюча кулька, яка з лунким стуком підстрибнула кілька разів і раптом розкололася. З уламків вибралося, похитучись і попискуючи, жовтеньке курча. Воно зробило кілька кроків, і синьйорина Лілі підхопила маля, посадила на долоню, іншою взяла фартушок (що так весь час і висів у повітрі), накинула на курча — і одразу зірвала.
Зала півсекунди мовчала, а потім розреготалася. Пташеня так собі й сиділо на долоні, живе-живісіньке. Нахилило голову, пискнуло, спробувало дзьобнути вказівний палець.
Синьйорина Лілі анітрохи не знітилася від невдачі. Піднісши вільну долоню, вона похитала головою:
— Не поспішайте з висновками. І не чекайте від нас звичайних фокусів. Ми — випускники-амвросіанці, і для нас…
Далі пішов пафосний спіч про істинну магію, чесноти справжніх творців, природу дива та ін. Марта до цієї балаканини не прислухалася: думала про те, як вивести на чисту воду Яромира й при цьому не розбити серце Ніці. А якщо він все-таки не винний — як не образити. Зрештою, не факт, що він узагалі вплутаний в історію зі Штоцем, доказів у неї нуль, а те, що людина приїхала з-за ріки — ще не привід вішати на неї всіх собак.
Що в Марти, власне, є проти нього? Найбільший доказ — та зустріч біля будинку Штоца та перемотана долоня. З іншого: поява біля їдальні в День пам’яті плюс сьогоднішній його розгублений погляд на сережки Марти. Не густо, якщо чесно. Ну, загубила людина ключі, коли чекала на Ніку. А з сережками — так вони ж і правда нічогенькі…
У цьому місці її думки якось самі собою перестрибнули на Віктора. Він сидів у четвертому ряду; скраю, як і всі вчителі, — щоб стежити за дисципліною. Марту він, здається, помітив і кілька разів наче між іншим кидав погляди в її бік. А коли сидів і дивився на сцену, посміхався краєчком губ.
Їй посміхався — чомусь вона в цьому не сумнівалася.
Тим часом на сцені з’явився ще один циркач — сивобородий старець у пишній малиновій мантії. На її манжетах, комірі та закотах золотистою ниткою було вишито різні символи. Деякі Марта впізнала, вони проходили їх на хімії, астрономії, а щось траплялося їй в інтернеті, на сайтах, присвячених Великим Каналізаторам та іншим таємним товариствам. У класі шостому Марта страшенно всім цим захоплювалася, а потім якось охолола.
Старець був представлений публіці як синьйор Оповідач, Майстер історій. Він прийняв із рук синьйорини Лілі курча, повторив ту ж пафосну тарабарщину про не чекайте від нас звичайних фокусів і додав, що справжні казки — абсолютно не такі, до яких нас привчають з дитинства.
Тут він на мить сунув руку з курчам за пазуху, а коли витягнув її звідти, у пташеняти на голові була крихітна золотиста корона.
— Таким чином, — сказав оксамитовим голосом Майстер історій, — зазвичай закінчувалися казки, які нам читали на ніч. Герой одружується на принцесі, отримує на додачу королівство — і живуть вони довго й щасливо. Але спитайте себе, чи вірите ви в таку історію… — Він похитав головою: — Ні. Справжні, давні казки закінчувалися по-іншому. І розповідали зовсім про інше.
Синьйор Оповідач посміхнувся їм усім, зробив рух по колу, демонструючи всім курча у короні.
А потім нахилився і відкусив йому голову.