Зала охнула. Пані Форніц підхопилася й наказала класу негайно збиратися! А щодо циркачів — вона неодмінно звернеться до єгерів, всьому є межа, демонструвати такий рівень жорстокості дітям не-при-пус-ти-мо! Де пан Вакенродер, чому, щойно він потрібний, його ніколи немає?! Та ввімкніть уже хтось світло, скільки можна!..
Пан Пансир підвівся й повідомив, що директор зараз на важливій зустрічі, але ми, безумовно, самі впораємося — певно, сталася помилка і нам продемонстрували один із тих номерів, що призначені для дорослої програми.
Синьйор Оповідач слухав їх із ввічливим виразом на обличчі. І продовжував жувати.
Одну молодшокласницю знудило, Віктор підвівся і вивів її. Але решта — в тому числі малявки — стежили за Майстром історій швидше із захопленням.
Увімкнули світло, і стало видно, що губи в старого трохи заплямовані чимось темним. Народ, не звертаючи увагу на вчителів, які продовжували собі сперечатися, — витріщався й знімав на відео.
— Дешево, — з презирством сказав Стефу Чепурун. Обидва сиділи попереду й далі робили вигляд, що Марти не існує. — У нього там точно кишені потаємні, живе сховав у одній, оце витягнув з іншої. О, так і є!
Синьйор Оповідач дожував, дочекався, поки вщухнуть суперечки, і голосом вже не оксамитовим, а громовим попросив шановну публіку не робити поспішних висновків. Потім струхнув лівим рукавом, плавно простягнув до зали кулак, розкрив його — і всі побачили на долоні справжнє курча. Підробне ж, позбавлене голови, старець підкинув у повітря. З ледве чутним «пуф-ф-ф!» тільце вибухнуло — й обсипало глядачів пухом, жовтим, найніжнішим.
Потім — перш ніж пані Форніц встигла вимовити хоч слово, — Оповідач зістрибнув зі сцени у залу і, змахнувши рукою, видобув із повітря букет троянд — котрий і був із глибоким, шанобливим уклоном вручений фізичці. Троянди виявилися справжніми — і це остаточно вразило пані Форніц, якій років сто квітів ніхто не дарував.
— А тепер, — сказав пан Оповідач, — тепер нам буде потрібний доброволець. Той, у чиєму серці немає ані краплі страху. Той, хто позбавлений сумнівів. Той, хто готовий зазирнути в обличчя давнім казкам.
У повітря злетіли руки — спершу десять-дванадцять, але поки Оповідач обводив поглядом залу, їх ставало дедалі більше.
— О, який складний вибір! — похитав головою старець. Він обгладив широкою долонею бороду, примружився. — Певно, щоб усе було по-чесному, вчинимо так… — Він зробив паузу. — Скажімо, запросимо на сцену тих, хто сьогодні святкує свій день народження? Є такі?
Всі руки повільно опустилися — натомість підвівся Яромир. Ніка обурено смикнула його за рукав:
— Жартуєш? Хочеш, щоб він і тобі голову… відмагічив?!
— Та ну, звичайні фокуси, нічого спільного з магією. Не бійся, все буде ок.
Яромир нахилився й поцілував Ніку в щоку — і це при тому, що зараз усі в залі на них витріщалися.
Ну, подумала Марта, принаймні в хоробрості йому не відмовиш.
— Прошу, друже, прошу! Як вас звуть? Яромир? Чудове, давнє ім’я. Ну, якщо ви не роздумали…
— Він збожеволів! — прошепотіла Ніка.
— Та припини, боягузко! Курча було підробним. А навіть якби він відкусив голову справжньому — думаєш, ризикнув би зробити те саме з людиною?
— Ну… ти маєш рацію. А все одно лячно!
І в цьому була вся Ніка. Вона охала, зітхала, заламувала пальці й хапала Марту за зап’ясток весь той час, поки синьйорина Лілі вмощувала Яромира у встановлену вертикально домовину, приковувала зсередини кайданками, надівала йому пов’язку на очі…
Синьйор Оповідач тим часом повідомив шановній публіці початок історії, яку Дивовижний Караван Казок привіз до їхнього міста. Тієї історії, що її повторювали від уст до уст от уже століття поспіль. Давним-давно колись в одному царстві все було добре, просто чудово. Люди там народжувалися й помирали з посмішкою на губах, кожному щедро відміряно було час, і кожен знаходив своє місце в житті, — і тривало так, аж доки одного разу не почали коїтися там дива — і дива доволі зловісні…
Малявки сиділи, пороззявлявши роти, а «шановна публіка» старшого віку гмикала й перешіптувалася, але зрештою замовкли всі — коли ще двоє циркачів, широкоплечих і м’язистих, у костюмах давніх варварів (себто майже без костюмів) винесли на сцену постамент (задрапіровану оксамитом шкільну парту), підхопили домовину (зсередини не долинуло ані звуку), одним ривком підважили її на згадану парту й узялися діловито забивати віко цвяхами.
— Ха, бачиш, — коментував Чепурун, — кришка з отворами, щоб не задихнувся.