Тобто — майже напевно Віктор. Чиста логіка, нічого більше: він же виводив ту молодшокласницю. Марта хотіла була вийти йому назустріч, але пригальмувала. Іноді думай головою, дівчинко: він іде до туалету, щоби що — побачитися з тобою? І ввічливо всміхатися, розмовляти, а подумки пританцьовувати від нетерплячки?
Зачекай, поки вийде, а тоді вже являйся, вся — суцільні привітність і зачарування, ага. А ще краще — дай піти і наче зненацька наздожени, щоб він не запитував себе, чи чула ти, як він там, за стінкою, справляє природну потребу. Деяких, знаєш, це напружує — от тебе, наприклад, напружило б? Отож.
Віктор зайшов до туалету, акуратно зачинив двері, надовго ввімкнув воду. Марта подумки зіщулилася: гарячу з вересня так і не дали, а під холодною мити руки — ще те задоволення…
І тут вона розрізнила якийсь іще звук крізь це плюскотіння. Вкрадливий, дратівливий для вуха, металевий.
Упізнала його одразу, бо чула, і не раз.
Взагалі-то в школі курити було суворо заборонено. Навіть якщо тебе ловили десь біля школи, чергування із мітлою в руках тобі було забезпечене.
Але найбільші шибайголови знайшли спосіб. Вікна у шкільних туалетах фарбували раз у надцять років, вважалося, що ручки там зафіксовані й не повертаються, та штукарі їх потихеньку розхитали і примудрялися відчиняти. Відчинене вікно на кримінал не тягне, у гіршому випадку дрібна провинність. Запах диму? — «Так він уже був, я тому і відчинив» — і хріна з два доведуть, якщо не тупити і тримати під рукою м’ятний льодяник.
От тільки Віктор, здається, не курить…
Тоді — навіщо він відчинив вікно? І — почнемо з початку — навіщо ввімкнув воду?
Кілька секунд Марта міркувала, потім витягла із сумки телефон, вхопилася рукою за ручку й обережно, намагаючись не шуміти, підтягнулася. Вікна, ясна річ, були замазані брудно-білою фарбою, але не доверху. Ввімкнувши фронтальну камеру, вона піднесла руку й покрутила під різними кутами.
Толку, чесно кажучи, було мало. В кадр потрапила цегляна стіна, вікна нижнього поверху, дашок над ними… Потім вона побачила сусіднє підвіконня і жовтий целофановий пакет, який висів на шкіряному ремінці. Ремінець був прив’язаний до пожежної драбини, що проходила якраз біля вікна.
Права рука відв’язала його, ліва весь цей час акуратно притримувала пакет. Потім руки з пакетом щезли.
Марта стояла на підвіконні й не знала, як би їй злізти так, щоб не видати себе.
А менше за все їй хотілося, щоб Віктор її зараз викрив.
Тому що відповідь на запитання «що в пакеті?» напрошувалася одна-єдина — і цілком очевидна.
Кістки. Віктор десь зумів-таки роздобути кістки. Потай від Марти. І судячи з пакета, — вже готовий порошок, кілограми три-чотири.
Розумом вона усвідомлювала, що якщо й не сказав — не встиг чи не захотів її підставляти. Але навіщо взагалі притягнув їх до школи? І чому вирішив дістати саме зараз — йому ж повертатися до залу, він що, так із пакетом і піде?
Віктор тим часом зачинив вікно, вимкнув воду і вийшов. Було чути, як віддаляються його кроки; Марта стояла, притулившись лобом до холодного віконного скла, стиснувши кулаки.
Вирішила: нехай зайде до зали, не хочу, щоб мене зараз побачив. Не хочу з ним розмовляти. Нароблю дурниць, наговорю різного, потім буде соромно.
Але до зали він так і не зайшов.
Вийшов на майданчик між поверхами, затримався, почав спускатися. Здається. Звідси вона вже погано розрізняла.
Словом, сидіти далі в туалеті не було жодного сенсу.
Вона нарешті здогадалася зістрибнути з підвіконня. Поклала мобільний у кишеню й визирнула в коридор.
За вікнами потемнішало, потім гримнуло — пішов дощ. Не грізний, кіношний, з блискавками й чорними хмарами, — а звичайний, клейкий, гнилий, від вікон тягнуло холодом, одне стояло незачинене — і вітер смикав тюль, забризкував підвіконня.
І нехай собі йде, подумала Марта, намокне, знатиме.
Вона вже стояла біля дверей до зали, звідти пролунав дружний сміх, потім заплескали в долоні.
Зробити вигляд, що нічого не сталося. Повернутися, сісти поряд із Нікою, помиритися з цими придурками, Чепуруном і Стефом, — а щодо Віктора надалі бути обережнішою. Все, що говорить, ділити на два, ні, на сто!
У залі знову зареготали, весело, щиро, — і їй чомусь розхотілося туди йти.
Спущуся, подивлюсь, сказала вона собі, може, я тут собі навигадувала чортзна-що, дурочка істерична.
Пана Цешлінського вона помітила не одразу. Той спав, привалившись боком до стіни, просто біля рамки на вході, — і не дивно, зазвичай він тут у нічну зміну, а сьогодні замість пана Лущевського, якому Вакенродер дозволив відлежатися після вчорашньої пригоди. Ну і ясно ж, що добу сидіти в школі — ще те задоволення, а років пану Цешлінському під сімдесят.