Марта хотіла пройти якомога тихіше, щоб не будити: скоро дзвоник, сам прокинеться.
А потім помітила темного хробачка, який повільно-повільнісінько виповзав з правої ніздрі вахтера. Жирний темний хробачок.
Вона підбігла, вже не боячись, що розбудить. Навіть рада була б, якби прокинувся.
Цівочка крові докотилася до губи вахтера, перша крапля зірвалася й впала просто на старий светр з оленями.
Власне, це було останнє, що Марта запам’ятала: червона пляма на голові одного з оленів і різкий рух у вікні — точніше, віддзеркалення у ньому.
Чиясь постать. Дуже знайома.
Потім її вдарили по голові — і далі все обірв…
Розділ 15
Наша собача справа
Чомусь найсильніше боліли кісточки. І за-п’яст-ки. І поти-ох! — лиця — ця взагалі розколювалася, наче в неї вкручували величезне тупе свердло.
Було дуже складно не застогнати, особливо в першу мить, коли очуняла і збагнула — згадала, — що попалася.
Той, хто вбив невинного пана Цешлінського, навряд чи зробить виняток для Марти.
Тому — мовчати, терпіти, робити вигляд, що й далі непритомна.
— Навіть не намагайся, — сказали звідкись збоку.
Голос розходився луною, наче вони були в якомусь великому приміщенні. Напівтемному й зимному. Морг? Підвал?
Пахло тут застарілим гаром, потом і чужими сльозами.
Якби не пов’язка на очах… Та зачекай, як він збагнув, що я очуняла?
— Все ж ясно — з твого дихання. Із запаху.
Чоловік, що викрав Марту, помовчав, але вона чула, як щось шурхотить, шелестить, як треться гума об дерево, об метал.
— Я сподівався, що ти розумніша, Баумгертнер. Що здогадаєшся — і відійдеш убік. Чи допоможеш.
Добре, подумала вона, тут я облажалася. Головне — не здаватися і не впадати у відчай.
Вона згадала свій улюблений серіал про Червоного Вовка. Слова інспектора Гримма: завжди затягуйте час. Погоджуйтеся, провокуйте на розмову, ставте додаткові запитання.
— Не можна було просто попросити? Сказати: так і так, Марто, мені потрібна твоя допомога.
Чоловік у неї за спиною засміявся.
Отже, подумала вона, не боїться, що нас можуть почути. Це паскудно.
— Ти досі не зрозуміла, про що йдеться, так? Цікаво, хто і з якого дива назвав тебе Відьмою? Ти ж нічого не відчула! За весь цей час — жодного разу! Ти і зараз просто затягуєш час. Гадаєш, я вб’ю тебе, як убив цього вашого вахтера?
— Його звали пан Цешлінський — і ти це знав! Він заступився за тебе, а ти…
— А я його вирубив, — спокійно сказав Яромир. — Прийде до тями і буде живий-здоровий. Якщо ти не намагатимешся мені завадити і я встигну з усім закінчити.
Не панікуй, сказала собі Марта, очі він тобі закрив — і що з того? Хіба тобі це завадило у роздягальні, коли ти шукала пакунок з кістками? Чи в бібліотеці, коли намагалася вирахувати потрібну книжку?
Розслабся, зосередься. Він явно вимагатиме певного часу. Отже — маєш шанс.
— Як благородно з твого боку, — сказала вона. — Бачу, Ніка в тобі не помилилася: ти справжній лицар. Цікаво тільки, як щодо Штоца? Він теж прийде до тями і буде живий-здоровий? Чи в його випадку ти не встиг з усім закінчити? І довелося… як ти це називаєш? — форсувати події?
Він засміявся, легко і весело. Марта гадала, що нічого вже не змусить її боятися більше, але зараз, коли почула цей сміх, — зрозуміла, що от тепер налякана по-справжньому.
— Ти навіть не уявляєш, у що влізла, Баумгертнер. Штоц допомагав мені.
Не слухай його, казала собі Марта, не слухай, не слухай! Зосередься на погляді. Давай, розберися для початку, де ви.
Вона сильно замружила повіки, потім розслабила. Крізь пов’язку пробивалося біле, мертвенне світло.
До якого примішувався інший відтінок — ядучо-зелений, із карміновими прожилками.
Кістки, згадала Марта. Навіщо йому пакет із порошком із драконових кісток? Думай, це важливо! Це — ключ до всього!
— Штоц урятував мене, — сказав Яромир. — Більше того — він зрозумів мене! Єдиний тут — зрозумів, хто я такий і чого хочу. Потім він пояснював, що помітив мене ще на площі. Тоді — під час знущання над нашими воїнами.
— То ти!.. — здогадалася Марта. — Ти прийшов з того боку лісу, з-за ріки! Щоб урятувати їх?