— Щоб звільнити, — уточнив Яромир. — А потім помститися — за них і за всіх, кого ви знищили.
Думай, казала вона собі, думай: на що пускають порошок? Трунок для щурів? Він збирається кинути його до міської каналізації? Розпилити над містом? Але навіщо він приніс його до школи? Якось протягнув крізь рамку, не засвітився… І чому саме сьогодні?
— Це так логічно, — зауважила вона. — Так по-чоловічому. Кому ти зібрався мститися? Пану Цешлінському? Молодшоклашкам? Мені? Бену? Ніці? Так, звісно, це ми були там, у вас, за рікою — хто ж іще!
— Ви не були, — сказав він із посмішкою. — Але ти носиш ці сережки. Чи, може, тебе змусили їх вдягнути? І живеш ти на гроші, які твій батько заробив за те, що стріляв по наших будинках. А ти ж — покручка. Ти наполовину наша. І що? Що ти відчувала, коли там, на площі, їх перетворювали на тварин? Ти хоч розумієш, що саме ви, упирі, з усіма нами робите — і там, і тут?! Розумієш?!
Він підійшов і зірвав з неї пов’язку — і Марті перехопило подих від полегшення й подиву. Це був спортзал, опечатаний після пожежі спортзал, от звідки взявся запах гару!..
Вона сиділа на матах, прив’язана до одного зі стовпчиків, на яких розтягували волейбольну сітку. Руки перехоплені за спиною — і намертво, хрін розв’яжеш. Ноги теж, на кісточках.
Яромир стояв над нею і розглядав із презирливою цікавістю, наче чудернацьку тваринку.
— Скажи, Баумгертнер, ти колись бачила тих, кого засвистало Солов’їною піснею? Впізнати їх нереально: заростають шерстю з ніг до голови, обличчя не розгледіти. І шерсть не зріжеш, навіть у мертвих вона продовжує рости. Через це й помирають — шерсть забиває горлянку й ніздрі, вростає в очі… Люди просто задихаються. Якщо раніше не божеволіють від болю. Вони ж намагаються вирвати її, цю шерсть, а нігті в них стають довгими й гострими — по суті, перетворюються на пазурі… — Він посміхнувся: — Це дуже зручно. Уявляєш: були люди, а стали потвори, виродки. Таких не шкода. З такими можна робити що завгодно.
— Не розумію, до чого тут…
— А ще бувають фаряонки, — перебив він її. — Їх ваші засівають просто в річки, з гвинтокрилів. Більшість гине ще личинками, але ті, що виживають, рано чи пізно пробираються до міст і гніздяться в каналізації. Обирають найзручніше місце — таке, щоб голос по трубах розходився якнайкраще — і починають заманювати. Обіцяють славу, багатство, велич — і не тобі одному, а твоїм друзям, родичам, всім своїм. Взамін вимагають дещицю, дрібничку: пролити кров когось із чужих. Зауваж — навіть вбивати не потрібно, просто пустити кров. А знаєш, що найкумедніше? Чомусь ніхто на цю деталь уваги не звертає, зазвичай саме вбивають. Я бачив одну таку, наші врешті-решт знайшли її гніздо, довелося розбирати бруківку й випилювати шматок труби. Та потвора була схожа на спрута: відростила мацаки, протягнула в кожен із тунелів, щоб зручніше було жерти підношення. Тільки мацаки в неї закінчувалися не крючками чи ссальцями — маленькими одноокими головами.
— Так-так, звісно, саме ми з Нікою її й запустили, от цими самими руками…
— Її було складно вбити, — сказав Яромир. — Голови відростали. І навіть коли ми їх відрубували, вони продовжували говорити. Уяви: лежать, як підгнилі яблука, і обіцяють, обіцяють… І ти зрештою починаєш думати, що вони не брешуть, не можуть так переконливо брехати. А потім… потім ти дивишся на містечко — на те, у що вони його перетворили. На тих, хто в ньому залишився. На людей із вивернутими назад стопами, із залізними зубами, з очима, які зрослися в одне вузьке, схоже на другу пащеку око. Знаєш — тоді відпускає.
Він відвернувся й присів над невеличкою пластиковою коробкою із перегородками. Одна з бічних секцій була заповнена різнокольоровими дротами, вони лежали, згорнуті в кільця, наче крихітні змії. Поряд стояв знайомий Марті пакет.
Яромир витягнув із кишені пляшечку з прозорою рідиною, вдягнув гумові рукавички. Зачерпнув із пакета жменю порошку й акуратно почав сипати в шийку.
— Головне — зрозуміти, що це сучасна війна, — сказав Яромир. — Інші закони, інші цілі, зовсім інше озброєння. Це раніше були кремінні наконечники, мечі й кулемети. Вчорашній день!
Він підняв пляшечку, покалатав, дивлячись на просвіт. За вікнами — там, під самою стелею, шурхотів дощ, і в спортзалі було темно, але Марта все одно побачила, як каламутнішає вода. Наче в неї плеснули чорнил — отруйно-зелених чорнил.
— Тепер ніхто не вбиватиме тебе власними руками. Принаймні — поки ти схожий на людину. Потім — простіше. Чудовиськ треба знищувати, це ж усі знають, з цим не сперечатимуться. І ніхто з тридев’ятих не захоче втручатися.