Він поставив пляшечку на коробку, в кутову секцію. Витягнув дві трубочки, надягнув кришку з отворами на шийку, вставив трубочки.
— Знаєш, що найстрашніше, Баумгертнер? У певний момент тобі цього хочеться. Хочеться стати чудовиськом. — Він обернувся і подивився на Марту. Наче переконувався, чи розуміє вона. — У чудовиськ, — сказав Яромир, — є нюх. Їм простіше харчуватися, виживати, йти по сліду. А ще в них є зуби й ікла — і це, взагалі-то, головне. Чудовиськам, Баумгертнер, простіше вбивати. А якщо ти бачив тих, кого рвали на шмаття елітні баюни, якщо стояв над могилою, в яку зсипали те, що лишилося від твоїх друзів після нальоту «семарглів»…
Він відвернувся й дістав ще одну пляшечку. Марта помітила, що безіменний палець на лівій руці в нього трошки тремтить.
Вона посовалася, влаштовуючись зручніше, але в результаті тільки з’їхала набік. Голосно й роздратовано здмухнула з лоба прядку. Яромир, на щастя, навіть не обернувся.
— Ось це, — повторив він, — найстрашніше. Ти кажеш собі: я стану чудовиськом, тому що з цими по-іншому не справлюся. І вже мрієш не про те, щоб відновити справедливість, — про те, щоб ці заплатили таку ж ціну. А краще — із відсотками. Бо ти просто не уявляєш, як можна по-іншому. Яка така «справедливість» може бути, якщо дванадцятирічна дівчинка, в яку влучив уламок розривної снігуроньки, скрижаніла просто в тебе на руках. От буквально: перетворилася на брилу льоду — і тут-таки почала танути, просто від тепла твоїх долонь. Чим і кому це можна компенсувати?
Він налив у пляшечку якусь рідину, але сипати туди нічого не став, теж закрив продірявленою кришечкою, вставив трубочки, та перед тим вдягнув на них дозатори і затягнув.
Потім узяв пакет з порошком із драконових кісток і обережно висипав у центральне відділення. Витягнув мобілу, поклацав, налаштовуючи.
— Знаєш, — сказав майже байдужо, — є одна річ, яку я вам ніколи не пробачу. Це було у квітні, коли ваші пішли зачищати Вуликогірськ і потрапили в кліщі. Тобто формально для вас і решти світу нічого такого не було, адже й ваших там не було, а ми лупили по своїх. Таж ми знали… І от одного ранку я прочитав про те, як ваших там прасували, і відчув радість. Розумієш?
Марта кивнула, але він тільки похитав головою:
— Нічого ти не розумієш. Я радів через те, що ці люди померли. Так, вони були моїми ворогами. Але… Я радів тому, що люди померли! Я був щасливий. І сподівався тільки на те, що перед смертю вони страждали.
Він під’єднав до мобіли якісь дротики, інші — встромив у порошок, чимось клацнув, накрив коробку кришкою і обмотав скотчем.
— Пізніше — коли я воював і наступив на «колобка»… — так, я почав перетворюватися на одного з тих, кого ви хотіли би бачити.
Яромир розшнурував і зняв правий черевик, потім закатав вище холошу. Марта здригнулася, хоча, взагалі-то, чекала на щось подібне.
Нога Яромира була вкрита густою сірою шерстю. Ближче до стопи кістка вигиналася під якимось неймовірним кутом, а сама стопа швидше нагадувала вовчу — тільки сильно збільшену і деформовану.
— Відтоді, — сказав Яромир, — я повільно перетворювався на песиголовця. Але це все вже не мало значення. Це… так, видимість. По-справжньому я почав перетворюватися на чудовисько раніше. З того дня, коли ви змусили мене радіти чужим смертям.
До його гомілки двома ременями був прив’язаний дивний балончик, Яромир зняв його, потім підчепив пальцями устілку черевика — дивну, деформовану, явно виготовлену на замовлення, щоб зручніше лягла ця вовча лапа, — і витягнув звідти, із заглиблення, якийсь обідець із дроту — подібний до тих, що бувають на брелоках.
Але Марта вже розуміла, що з брелоками цей обідець не має нічого спільного.
— Одного не розумію: як ти це все проніс крізь рамку?
— А я не проходив крізь рамку. — Він поклав устілку, взув черевик, опустив холошу. — Коли дізнався про неї, зібрався залазити крізь одне з вікон, та не довелося. Просто допоміг твоїм однокласникам розвантажувати скрині циркачів — і заносити крізь службовий вхід. А коли синьйор Оповідач запропонував мені їм підіграти… — Яромир знизав плечима. — Далі все було просто — доки не з’явилася ти. Тому доведеться використати ось це. — Він вставив загвіздок у гранату. — На той випадок, якщо тобі спаде на думку зробити якусь дурницю.
— Логічно, авжеж: збираєшся підірвати всю школу — і загрожуєш мені гранатою. Ти впевнений, що цей твій «колобок» подіяв тільки на ногу, а мізки на зачепив?