— Обіцяю не гарячкувати, йєп. Повертайся швидше.
Решта уроків минула без особливих пригод. Якщо не враховувати те, що кабінку в туалеті заклинило; ну, Марта без проблем вибила її плечем. Під дверима лежав розірваний ремінець, дуже схожий на повідець, та мало які бувають збіги.
Ще в сумці після великої перерви Марта знайшла кілька сухих грудочок, які пахли курятиною. Миттєво спохмурнілий Стеф сказав, що це собачий корм.
Ну, на наступному уроці Марта, виходячи до дошки, випадково впустила пару грудочок, розв’язала задачу і, повертаючись на місце, демонстративно, зі смачним хрумкотом розтоптала спершу одну, а потім і другу. Клас ніяк не відреагував: Гюнтер узагалі не помітив, оскільки щось малював у конспекті, старший Кірик перекидався записочками з Урсулою, Дана щось потай писала в телефоні…
Марта вирішила, що Ніка має рацію: не можна аж так параноїти. І взагалі, нема у неї часу забивати собі баки проблемами тарганів у чужих головах. У Марти сьогодні насичений графік.
Одразу після занять вона рвонула до Інкубатора. Сьогодні був «звірячий день»: по вівторках вона допомагала не Штоцу, а пану Буликлею і його юним натуралістам. Прибирання у клітках та акваріумах, годування всієї цієї щебетливої, пискотливої, рохкітливої банди — словом, нічого видатного. І напрягів явно менше, ніж із журиками: неприємні запахи діставали Марту не настільки, як неприємні бесіди.
Потім вона знову застрибнула до маршрутки і вирушила на Піддубну. Навіть не робила вигляд, наче сумнівається: все вирішила ще з вечора, інакше навіщо би брала з собою папку з документами. Звісно, справа була не в розмові з Елізою, зовсім ні. Просто… Ну, якось-от поміркувала, прикинула. Знову ж, розмова із Віктором… ну, дещо підштовхнула її у потрібному напрямі. Переїдуть вони чи ні, а якщо буде реальний шанс вступити у столиці, Еліза перша висловиться за.
Маршрутка висадила її біля прохідної, поряд із якою в суботу вночі стояла черга із собаками. Зараз там нікого не виявилося, Марта кілька разів натисла на засохлу, подряпану кнопку, та навіть дзвінка не почула. Глухо, наче в танку. При тому, що з території долинали чиїсь голоси й гарчали мотори вантажівок.
Може, у них сьогодні пакування й перевезення готової продукції, а що, подумала Марта, колись же вони мають доставляти за призначенням. Хоча — от осінь, це значить, у них і сховища якісь повинні бути, ну, щоб складувати доти, поки не знадобиться.
Вона зрозуміла, що нема чого тут ловити, і пішла в обхід, туди, де вони в суботу зустрічалися з Елізою.
Пам’ятник за ці дні добряче виріс, і стали ще наочнішими всі помилки, що їх припустилися проектувальники. Ліхтарний стовп нахилився так, що розпорки під ним тріснули, та ніхто не квапився ані зрізати його, ані підпирати новими. Фігури покійного міністра фінансів, пана Ельфріка, та мудрого правителя, пана Циннобера (кавалера й ін.), виросли й набули завершеності — але разом із тим позначився явний дисбаланс, який навряд чи закладали скульптори. А якщо закладали, то за їхніми душами напевно вже виїхали єгері.
Пан Ельфрік височів над паном Циннобером і простягав йому сніп соломи, що перетворювався на золоті монети. При цьому на обличчі покійного міністра фінансів гуляла чи то роздратована, чи то поблажлива посмішечка, а правитель наш, мудрий пан Циннобер, дивився на нього знизу вгору, хіба що рот не роззявляв від захоплення.
За менше, подумала Марта, розчакловували й відправляли до артиків, із завзяттям працювати на благо держави.
Утім, яка їй справа зараз до пам’ятника і його безіменних проектувальників? Правильно: жодної, от просто жоднісінької.
Дуб — так, справді було шкода: біля розпилу, там, де зараз височіла голова пана Ельфріка, кора почорніла й почала відпластовуватися, відпадати цілими шматками.
Дубу і так недовго лишалося, а все-таки він заслуговував на краще ставлення.
Вона зітхнула й хотіла була переходити дорогу, коли ззаду покликали:
— Марто?
Тільки зараз вона помітила в тіні, біля лавочки, сутулу фігуру з тростинкою.
— Це ви, пане Клеменесе?
Ледве не бовкнула: «Що ви тут робите?» — та вчасно стрималася. Мало що; в будь-якому разі її це не стосується.
— Не очікував тебе тут побачити.
За минулі тижні дідусь Стефана-Миколая сильно змінився. Наче став нижчим на зріст, залисини на скронях розрослися, і погляд… щось таке було в його погляді.
— З вами все гаразд? — спитала Марта.