Він опустився на лавочку й поклав тростинку поряд.
— Присядеш?
Марта поглянула на прохідну: люди стояли вздовж паркана, юрбилися біля воріт. Хтось скандалив, мовляв, без черги не пускати, куди пхаєтеся, жодної совісті! При цьому, здається, не пускали взагалі нікого, з чергою чи без.
Пан Клеменс стежив за нею уважним, сумним поглядом.
— Стефан-Миколай уже казав тобі? Ми їдемо, Марто. Георгу телефонували зі столиці, попереджали. Я народився в цьому місті — і сподівався в ньому померти.
Авжеж, подумала вона, Ортинськ тільки для цього і годиться. Народитися і померти. Жити краще десь в іншому місці.
— А хіба в Булавську так погано? — Вона все-таки присіла поряд зі старим. Дідусь у Стефа хороший, правильний. І якщо вона може чимось йому допомогти… — Я чула, там море. І взагалі… театрів багато, виставки, культурне життя.
Він вийняв люльку, набив тютюном і закурив.
— Коли нас, іще молодих, відправляли на Другу пацючу, ми всі приходили сюди. До цього дуба. І брали із собою на пам’ять по жолудю. А якщо жолудів ще не було — просто по листку. Ми клали їх у портмоне і зберігали у нагрудній кишені, отут, біля серця. А коли нас убивали, товариші саджали на могилі жолудь або клали у землю листок. Вважалося, що завдяки цьому душа не розтане в небесному вогні, а втримається на землі. Не вислизне з обіймів Господа.
Він похитав головою, дивлячись на чергу, а насправді — кудись далі. Набагато далі.
— Тепер я їду — і мені нема що взяти із собою. Я чув, десь під містом є ще один дуб, молодший брат цього…
— А, це як у байці? Ми класі в четвертому вчили. «Настала ніч. Ліс навкруги — тож граф спинив коня…»
— От і я гадаю: казка, вигадка. Якщо Сіністарі справді лишив у лісі один із саджанців, той, найімовірніше, загинув. Буруянські дуби де припало не ростуть. Та й… чи не все одно, з жолудем чи без? Я не певен, що зіслизнути по витках спіралі й переродитися тут за скількись років — така вже приваблива ідея. Чи тут, чи в Булавську, чи в Суліцині чи ще десь — байдуже. Ця земля найкраще родить тільки одне. Та ти й сама це знаєш, хіба ні?
Марта похитала головою. Вечоріло, і їй стало зимно на лавочці, хоча вітру наче й не було.
— Зуби, — спокійно сказав пан Клеменс. — Це ви теж мали би проходити, приблизно в тих самих класах.
— «Міфи народів світу», — здогадалася вона. — Есон і те завдання, яке дав йому цар Тіоскуррії.
— «…так, розтинаючи ниву плугом стрімким до кінця, кидаю у борозну не насіння пшениці родюче — змія жахливого зуби міцні; й виростають із них в обладунках воїни, їх я стрижу, мов волосся, зрізаю під корінь…», — процитував пан Клеменс. Він говорив, трохи відкинувши голову назад, примруживши очі, і його повіки тремтіли, наче зараз дідусь Стефа бачив усе те, про що йшлося в давній поемі.
— Ну, не тільки зуби, — навіщось уточнила Марта. — І взагалі, от ви кажете, що їх не можна нейтралізувати, а я читала, що будь-яка отрута, навіть смертельна — умовна річ. В тому сенсі, що якщо правильно, з розумом вживати, можна зробити щось корисне. Наприклад, зцілювати, а не вбивати людей. Треба тільки знати, яким чином.
Пан Клеменс розплющив очі й, закинувши голову сильніше, подивився у верховіття дуба. На чорному, сухому гіллі лишилося тільки декілька листочків, та й ті нагадували древній гербарій, знайдений минулої чверті Чепуруном у підсобці в Ропухи. Не гербарій — сам порох.
— Колись, — сказав старий, — достатньо було вірити. Та ми відмовилися від цього дару, передоручили його іншим. Спершу хотіли, щоб відповідальність за зміни брали на себе інші, — і ось ми почали створювати Королів та Королев. Натомість перестали вірити і в них самих, таким чином позбавивши їх сили і влади. А ті крихти, якими ми все-таки володіємо… Ти бачила, що коїлося на площі в суботу, чи не так? Це показували по всіх каналах і напевно виклали в інтернеті, ти не могла не подивитися. От і все, що ми вміємо, Марто. Все, що ми можемо. Силою ненависті перетворювати людей на чудовиськ. Робити цей світ страшнішим і потворнішим. Знову і знову засівати його драконовими зубами.
Він тицьнув пальцем кудись нагору:
— Років триста тому це ніколи б не сталося. Навіть у ті роки ще траплялися люди, здатні на більше, ніж просто розлюднювати інших. Цей дуб… йому не дозволили б засохнути, розумієш? Він був би живим — у їхній уяві, а отже, й насправді. Тоді ще по землі ходили справжні лицарі. І серпоносці після загибелі чергового дракона не дозволяли зійти паросткам із його зубів. Тим більше, — сказав він твердим, злим голосом, — тим більше ніхто не дав би прорости його язику.