Выбрать главу

— Це погано? — уточнила Марта. Не сперечатися ж зі старим, не доводити ж, що — ні, анітрохи ми не наївні, навіть не сподівайтеся!

— Їдьте, — просто відповів він. — Їдьте з цього міста, дівчинко. І чим швидше, тим краще.

Марта кивнула. І вже хотіла піти, але останньої миті її наче щось штовхнуло під лікоть. Вона розстібнула ланцюжок, зняла й простягнула панові Клеменсу жолудь, який на день народження їй подарували журики.

— Що це?

— Це вам, — сказала вона. — На пам’ять. Візьміть, будь ласка.

Перш ніж він устиг відповісти, вона вклала йому жолудь у руку, кивнула знову й пішла геть.

Обернулася тільки раз. Дідусь Стефа і далі сидів під мертвим дубом, уперся долонями в тростинку і випускав з люлечки клуби диму, густі та сиві. Їй здалося, що клуби ці скручуються у якийсь візерунок, що варто вгледітися — у ньому вдасться вирізнити власне майбутнє. Але Марта не вдивлялася.

Розділ 9

День пам’яті

Вони заходили на шкільне подвір’я по двоє-троє. Якщо зустрічалися у воротях, обнімалися, плескали один одного по спині. Їхні дружини й діти трималися завжди трохи позаду, дивилися з легкими ревнощами.

Зовні намагалися не затримуватися, одразу проходили крізь вестибюль у їдальню, тільки кілька людей стояли на ґанку й курили; коли Марта з Елізою і батьком зайшли на подвір’я, вона одразу помітила ці червоні вогники — наче очі нічних чудовиськ то спалахували, то пригасали.

Вона згадала про «борсука» і поглянула туди, де він стояв. Світло єдиного ліхтаря не зачіпало той кут подвір’я, тануло на півшляху, але Марті здалося, що машина й досі там. Значить — і єгер також.

А що? — коли поміркувати, пояснення Штоца щодо спортзалу виглядало не таким уже й безглуздим. Взяти, скажімо, пакунок із кістками: так, Марта встигла передати його Віктору, — але ж залишкові спотворення поля нікуди не ділися, гатило добряче. Додамо сюди дохлих рибок у кабінеті Ропухи, згадаємо про єгеря, який кілька днів складав компанію шкільному вахтеру, пану Лущевському… Тоді все складається: після пожежі не одразу, але тицьнулися-таки перевіряти, винюхали сліди кісток, взялися за справу всерйоз. А що відкрито не допитують — ясно ж, бояться сполохати. Он який смурний був директор, ще кликав пані Форніц на «спільну нараду». Знаємо ми ці наради! Добре, що Віктор поїхав, вдало збіглося, але попередити треба, вівця ти безголова, одразу не здогадалася, про що тільки думала…

Ну, сказав внутрішній голос, ясно про що. Віднедавна наша Марта тільки про одне й…

Вона протяжно зітхнула й порадила самій собі стулити пельку.

— Ти як? — тихо спитала Еліза. — Витримаєш?

Марта ледве не відповіла (витримаю, чого б мені не витримати; що ж ви усі сьогодні наче зговорилися? — я не маленька і не дитина вже!..) — а потім здогадалася, що Еліза запитує не в неї.

— Маю, — сказав батько. — Я дав їм слово.

Весь вечір він переважно мовчав — от від самої зупинки. Але ж Марта приїхала трохи пізніше і бачила, як Еліза з батьком про щось говорили. Точніше, говорила Еліза, батько стояв і слухав… чи навіть не слухав, по ньому було не зрозуміти. А потім, коли Марта вирішила, що вже геть незручно (не підглядати, а настільки запізнюватися), батько перервав мачуху. Він відповідав спокійно й розмірено, з легкою посмішкою на губах. І якби Марта не бачила виразу на обличчі Елізи — вирішила б, що вони обговорюють якісь приємні дрібнички зі свого минулого.

— Ми можемо тобі чимось допомогти? — спитала Еліза. На шкільному подвір’ї було тихо, тільки спалахували та гасли вогники курців на ґанку та шурхотів сухим листям вітер. Здалеку, за будинками, скреготіла, спустошуючи баки, сміттєвозка.

— Ви вже допомагаєте, — спокійно відповів батько. Він ворухнув рукою, в якій тримав пакет із гостинцями.

— Я мала на увазі…

Вона обірвала себе, кивнула родині, що проходила повз них, — одній із тих, які Марта майже не знала. Доброзичлива матуся у відповідь розкланялася, пацан років дванадцяти зиркнув чванькувато й зневажливо. Їх батько зробив був крок до батька Марти, явно збираючись обняти, та побачив його обличчя, впізнав-здогадався, затнувся, в останню мить примудрився просто простягнути руку.

Батько Марти потиснув її і сказав:

— Привіт, Ктире.

— Привіт, Капелане. — (Марта майже із задоволенням спостерігала, як сповзає з фізіономії пацана вся його чванькуватість. Та й батько його виглядав добряче розгубленим). — Я… чув про тебе. Молодець, що повернувся, Капелане.

Він помовчав, вочевидь чекаючи на відповідь, хоч якусь. Не дочекався, кивнув, прокашлявся: