— Радий тебе бачити, Капелане. Розумію… вам зараз непросто. Якщо буде потрібна допомога… просто знай: ти можеш на мене розраховувати.
— Дякую, — сказав батько. — Знатиму.
Ніякове мовчання затягнулося, і цієї миті з ґанку знайомий голос вигукнув:
— Ну нарешті! Ктире, Капелане, давайте на борт, тільки на вас і чекаємо!
Звісно, це був Елоїз Гіппель на прізвисько Брехло: сьогодні весь при параді, у шикарному, франтовому костюмі та з Андварі другого ступеня на лацкані.
— Пані Деліє… Елізо… Марто… — Він акуратно брав у руку долоню кожної, губами торкався повітря над їхніми пальцями. Потиснув руку похмурому пацанові: — Зебастіане, як ти виріс! Прошу, прошу!.. Все вже готово, чекали тільки на вас. Нумо, хлопці, досить диміти, починаємо!..
Троє постатей поряд із ним пригасили недопалки, вийшли з тіні на світло. Один рухався з дивною, майже хворобливою грацією, яка чомусь завжди нагадувала Марті про богомолів. Світловолосий, з темними окулярами на пів-обличчя, він був у своєму незмінному камуфляжі. Товариші називали його Спрутом, це був такий жарт для вузького кола, причому в перші роки він здавався Марті жорстоким — враховуючи, що лівий, заправлений за пояс рукав куртки в Спрута був порожнім. Тільки потім — спостерігаючи на Днях пам’яті за тим, як вони всі поводяться один з одним, — Марта зрозуміла, що справа аж ніяк не в жорстокості. Просто звичайнісінький хлопчачий гумор, який навіть із віком не минає; нормальним людям не зрозуміти.
Спрут кивнув їм усім, підійшов до батька, вони міцно обнялися, потім він потиснув руку Ктирові. Марта на них толком і не дивилася. Не спускала очей з двох інших.
З кремезного бороданя років під п’ятдесят і його напарника — високого, широкоплечого, з неймовірно ясним, чистим поглядом. Вона пам’ятала їх — і не пам’ятала. На жодному з Днів пам’яті Марта досі їх не бачила, але тепер їй здавалося: вони завжди були там, жодного року не пропускали. Це було так дивно: два спогади, які сходилися, накладалися один на інший. Зросталися один із іншим.
— Грибе, Махорко. — Батько кивнув їм, але не обійняв, навіть руки не потис. І Ктир теж, він узагалі зробив вигляд, наче їх не помітив.
Кремезний і високий рушили слідом за Гіппелем і пані Делією, Брехло говорив без угаву, час від часу змахував руками, сам же сміявся над своїми жартами. Марта з Елізою і батьком йшла в самому хвості, але і звідти виразно відчувала запах — той давній, знайомий запах зі снів. Запах пилу, в який впліталися, просочувалися інші нотки.
Гострі прянощі. Просякнута потом бавовнянка. Мед, який витік із розбитого глечика. Дим спалених сіл. Кров.
Потім вони нарешті опинился в їдальні, і на Марту навалилися інші запахи, і світло, і голосні вигуки, і сміх, — і вона з полегшенням зрозуміла, наскільки ж сильно чекала цієї миті. Все-таки, як не крути, Дні пам’яті з року в рік давали їй відчуття надійності. Відчуття того, що якщо до їхньої сім’ї прийде справжня біда, є ті, хто завжди допоможе.
Їх миттю захопили в полон, Марту й Елізу підхопила під руки Франциска Гіппель: добре, що прийшли, ми вже зачекалися, ану, Раймонде, зачекай, що це тут у тебе в пакунку, ох, Елізо, невже твій фірмовий салат, о, і пиріг, як пахне, просто божественно!..
Батька, як завжди, повели до столу ветеранів, він пішов, навіть не озирнувся. Там його всадовили скраю, разом із Грибом та Махоркою, над їхніми головами висів минулорічний транспарант «Вітаємо, рідна школо!» і поряд дошка пошани — «Найкращі учні школи». Марта раніше дивувалася, чому на дошці із найкращими учнями висять переважно учениці, а тепер їй різонуло інше: батько та його побратими поряд зі світлинами її однокласників.
Ах, Елізо, цвірінькала тим часом пані Франциска, ти не уявляєш, скільки було клопоту, часи сама знаєш які, ця їхня наче необов’язкова, рекомендована комендантська година, ці їхні патрулі, яке паскудство, нам довелося стількох оббігати, ніхто не хоче брати на себе відповідальність, а День, сама знаєш, раніше опівночі не закінчується, такий, ха-ха, парадокс, ну, нічого, все якось залагодили, а от скажи мені, будь ласка…
Пані Франциска якщо чим і нагадувала свого чоловіка, то це талантом вловити настрій моменту. І, наприклад, врятувати ситуацію нескінченною зливою необов’язкових слів, візерунком акуратних, оманливо клопітливих рухів.
На клейончатих скатертинах уже стояли тарілки з почастунками — менше, ніж у попередні роки, але цілком достатньо; Елізині салат і пиріг вдало вписались у загальну картину. Згідно з традицією, левову частину страв приносили самі учасники — ну, й скидалися на напої, ясна річ. Існував неофіційний фонд взаємодопомоги, незмінним його скарбником споконвіку був той-таки Гіппель.