При цьому навіщось м’яко стиснула зап’ясток Марти, та від несподіванки ледве не вдавилася. Потім почула, як Еліза наче між іншим розпитує про постачання свіжими яблуками, все зрозуміла й у відповідь стиснула зап’ясток Елізи. Відчувала себе при цьому геть по-дурному: теж мені, дві змовниці, — але й чомусь була задоволена собою.
До розмови приєдналися дві тітки, що сиділи навпроти. Одна, озирнувшись на стіл із ветеранами, упівголоса зауважила, мовляв, із підлітками нелегко, але хоча б зрозуміло та звично, а от коли твій чоловік повертається з-за ріки таким… це ж, певно, важко: жити з людиною, яка тільки номінально твій чоловік, а насправді…
Еліза ще раз стиснула руку Марти, але, схоже, тепер — тільки аби стриматися і не наговорити жалісливій єхидні зайвого. Скрививши масно напомаджений рот, та торочила в тому ж дусі: і не кинеш його, і користі… але ми, звісно, всі маємо підтримувати одна одну, якщо вам, Елізо, потрібна буде допомога — та що завгодно, виговоритися там або порадитися…
— Продуктами, — спокійно сказала Еліза. — Із вдячністю приймемо допомогу продуктами, зокрема — яблуками. Є такий сорт…
Тут знову підвівся де Фіссер, проголосив другий тост — «за тих, хто чекав», — а коли випили, попросив на хвильку уваги.
— Перед тим, — пояснив, — як почнемо, є кілька питань. Озвучиш, Скарбничий?
Гіппель перерахував видатки за минулий рік: кому і якою сумою допомогли, і чому. Говорив несподівано коротко, в кінці послався на закриту групу в «Друзях»: виявилося, уже з півроку більшість ветеранів напряму чи через родичів підтримували контакт один з одним через Мережу, тому всі були в курсі поточних справ. Тому і питання про майбутні видатки насправді вимагали лише формального затвердження.
— Ну, — підбив підсумок Гіппель, — на цьому, здається, в нас…
Але дядечко де Фіссер посміхнувся йому своєю білозубою посмішкою, зробив знак рукою — Гіппель знітився й сів.
— І ще одне питання. — На Днях пам’яті Нікодем де Фіссер ніколи не говорив звичними своїми голосами, тільки десятим, призначеним для речей по-справжньому важливих. Але зараз його тон підказав Марті: йтиметься про щось виняткове, надзвичайне. Слухай на обидва вуха, дівчинко, не лови ґав. — Я би вас зайвий раз не турбував, але ситуація непроста, а в Мережі таке обговорювати не варто.
— Та ти, капітане, туди й не заходиш, — хмикнув один із ветеранів — щокастий, голомозий чолов’яга на прізвисько Кабан. Наскільки Марта пам’ятала, він працював викидайлом в одному з нічних клубів Охвістя. — За всі шість місяців жодного разу не зазирнув. Поважаю твою обережність, якби не вона, ми б тут зараз не сиділи, але війна закінчилася, настали мирні часи — давно час змінити режим. Всі свої, щурів серед нас немає. І в Мережі, хай би що казали, чисто. Група ж закрита. Час, знову ж, економить.
— «Війна закінчилася»? А я й забув, от же ж. Дякую, що нагадав, Кабане.
Той почервонів і відвів погляд, а Марта зрозуміла, чому всі вони слухали дядечка безпереч. Гіппель міг грати роль розпорядника і скарбничого, представляти братство у перемовинах із директором чергового ресторанчика, — але командиром був Нікодем де Фіссер, тільки він один.
— Хоча, — сказав дядечко, — подивишся на вулицю — так і не скажеш, що настали мирні часи. Ви всі знаєте, про що я.
Хтось мовчки кивнув, хтось відвів погляд. Але — так, вони знали.
— Патрулі з добровольців. Рекомендації не залишати будинки ввечері після одинадцятої. І те, що вони влаштували на площі Трьох Голів. Ясніше ясного, куди все звертає.
— Та вже куди ясніше, — сказав з протилеж-ного кінця столу жилавий Очерет. — Перед Середгір’ям були ті самі розклади. І смерділо тим самим лайном, один в один.
— Саме так. І ми не можемо просто мовчати й дивитися, еге ж?
Вони загарчали у відповідь, радше схвально.
— Що пропонуєш? — тихо спитав Спрут.
— Для початку — розбится на трійки і виходити разом із патрулями. Вони приймають усіх бажаючих. Скористаємося цим.
— І? — уточнив Спрут. — Ти в курсі, чим вони озброюють волонтерів?
— Я в курсі, що ти в Ірбісовому урочищі зробив з тими вартовими. Без вогнепалу і без ножа. Голими руками.
Спрут посміхнувся і демонстративно поправив лівий, порожній рукав.
— Відтоді, — сказав, — дещо змінилося.