Марта очікувала, що де Фіссер знітиться, вона сама на його місці в землю б уже запала від сорому, а дядечко тільки знай дивився собі на Спрута, не відводив погляду. І Спрут зрештою посміхнувся, пристукнув пальцями по стільниці й потягнувся до пластикового стаканчика.
— А дещо, — сказав Нікодем де Фіссер, — не змінилося. Чи я помиляюся?
Вони мовчали, і капітан провадив далі.
— Ніхто не вміє справлятися з усім цим лайном краще за нас. Не тому що нас учили. Тому що ми вже мали з таким справу. Якщо хто призабув, Капелан незабаром надасть нам можливість пригадати — чи не так, Капелане?
Батько кивнув.
— Та гори воно все, — видихнув раптом Кабан. Він посунув стілець і підвівся. — Без образ, капітане, але це лайно — не наше. Нехай жеруть ті, хто всю цю хрінотінь заварив. У мене сім’я: дружина молода, сину три місяці. І ми їдемо. Продаємо на хрін будинок і валимо звідси. Назавжди. Розумієш, капітане? На-зав-жди. Все життя гадав, що, сука, мій син житиме там само, де його дід та прадід, — а хріна з два.
— Ростеш, Таддеусе. Мудрішаєш.
— Та пішов би ти, капітане. — Кабан поляскав себе по кишенях, витягнув почату пачку, хтось простягнув йому запальничку, він мовчки кивнув і рушив до виходу. Грюкнув дверима.
— Я нікого не змушую, — спокійно сказав де Фіссер. — У багатьох сім’ї, плани, дві-три роботи. Справа добровільна…
— Отож, — відгукнулася раптом тітка з масно нафарбованим ротом. — Сім’ї. А розмовляєте так, наче нас взагалі не існує. «Патрулі»! Та хай собі патрулюють, спокійніше буде. І комендантська година не завадить — може, дехто почне додому вчасно приходити.
З-за столу підвівся здоровенний чоловік із чорною наліпкою. Його Марта теж пам’ятала, свої називали його, ясна річ, Циклоп.
— Пельку стули, — пробурчав він. Потер двома пальцями ніс, рябий від лопнутих капілярів. — А ти, капітане, не сердься і зрозумій: все це… не в масть, чи що. Тут у всіх уже своє життя. Хтось гарує на понаднормових. Хтось он, як Кабан, — п’яти мастить якнайдалі. А хто не мастить — тим теж немає жодного сенсу вплутуватися. Одна річ: раз на рік зібратися, попити-поїсти, позгадувати. Допомогти там одне одному, це ясно, все по-людськи. Але підписуватися на таке… — Він помотав головою, усміхнувся і додав незграбно: — Без образ, да?
Де Фіссер посміхнувся йому у відповідь:
— Та які образи, Циклопе? Особиста думка, маєш повне право. Ти ж не під присягою, правильно? Ну що, хтось іще згоден із Циклопом та Кабаном?
Він витримав паузу, обводячи поглядом ветеранів. Ті ховали очі, а дехто навпаки — дивився просто на нього, із викликом. І кивали, багато хто кивав.
— От і добре, — недбало кинув дядечко Нікодем. — А чи є тут ті, хто все-таки готовий мене підтримати?
— Є, — відгукнувся Махорка. — Ми з Грибом.
Він уже певний час крутив у руках пачку з тютюном, а тепер розгорнув і заходився із підкресленим непоспіхом згортати цигарку.
— Ви? Забудьте! — Здається, дядечко вперше за всю цю розмову по-справжньому розізлився. — І обидва самі чудово знаєте чому! Ви тут уже чотири дні, так? Отже, часу у вас до наступної суботи, ані хвилиною більше. Чи забули, що сталося із Нарвалом?
— Чому ж «забули»? — Махорка знизав плечима, сховав гаман до кишені й підвівся. У лівій руці в нього раптом опинилася коробочка, Махорка чиркнув сірником, затягнувся, кинув його в пустий стаканчик. — Дуже добре пам’ятаємо. Був Нарвал — і не стало Нарвала. — Він помахав долонею, розганяючи дим, і підійшов до вікна, прочинив його, знову затягнувся. — Та ти, капітане, себе не заїдай. Ми все й так вирішили, до твого запитання. Ти не уявляєш, що це таке: рік за роком жити у потягах, без шансу ступити на тверду землю. Тоді, в Середгір’ї, ми гадали, що це вихід. Порятунок. Начебто: хоча медицина безсила, а ми все одно житимемо, круг пальця долю обкрутили, дякувати гірській відьмі. Хріна з два. Може, для кого іншого це вихід, а для мене особисто — гірше смерті.
Нікодем де Фіссер слухав його мовчки, тільки ходили під шкірою жовна. Потім він обернувся до інших — і Марта вперше побачила, як змінилося, зістарилося його обличчя.
— Ну, — кинув він, — отже, із цим питанням розібралися. Хтось хоче щось додати? Чи приєднатися до Гриба з Махоркою?
Ніхто не хотів.
Де Фіссер посміхнувся на це із колишнім, звичним своїм завзяттям і сказав:
— Тоді наступний тост — за нашу пам’ять! За тих, хто береже її, — і за тих, хто пам’ятатиме про нас, коли самі ми ступимо на тверду землю, коли вийдемо на берег…
Всі обернулися до найменшого зі столиків, багато хто підніс стаканчики, салютуючи трьом постатям у чорному.