Даремно, подумала раптом Марта. Жодних ключів вони не знайдуть. Брехав він, цей Нічин Яромир. Від самого початку брехав. Згадай, як він поводився зі Шнейдером і дружками — тоді, біля кінотеатру. Як розкидав їх, не дуже й напружуючись. А тут раптом узяв та й здався на милість Кабана? Не вірю.
От, здогадалася вона, от про кого говорили вдови! «Зрада», «підглядач», все ясніше ясного! А на мене стара дивилася, бо я єдина тут знаю цього Яромира.
В їдальні всі говорили водночас, якась із матусь підвелася, щоби вивести своє дитя — доньку років тринадцяти, яка, схоже, не злякалася, а радше розчарувалася, що не побачить, чим усе скінчиться. Багато хто скоса позирав на Елізу, причому позирав з осудом. Пан Цешлінський щось втовкмачував де Фіссерові, той ввічливо кивав, час від часу поглядаючи на двері…
Потім повернулися Ланцет, Кабан і Очерет, похмурі, укачані в пилюці. Вже без Яромира. У Марти все всередині похололо — вона й сама не знала чому. Обкрутив їх круг пальця й утік? Чи ключів не знайшли і вирішили розібратися із проблемою так, як це робили у Середгір’ї?
— Закрили тему, — сказав Ланцет. А Кабан лише пробурчав щось нерозбірливе й налив собі у пластиковий стаканчик з пляшки.
Пан Цешлінський аж сполотнів, і тоді Очерет пояснив:
— Впали між лавочкою та стінкою, у найдальшому кутку. У вас що, прибиральницям взагалі не платять? — Він спробував обтрусити штани, та швидко збагнув, що все це даремно, й сів до інших.
Всі знову заговорили, пан Цешлінський, перехиливши стаканчик і стискаючи в руках бутерброд, уже навіть і не сердився, а ще й як усе розумів, але просив, звісно, на майбутнє поводитися стриманіше, а Нікодем де Фіссер голосом сумного філософа обіцяв неодмінно врахувати, аякже!..
Дехто з дружин справді забрав дітей і рушив до виходу, вдів теж вивели, вони йшли повільно, наче ляльки чи роботи, молодша час від часу озиралася, наче не розуміла, де вона і що відбувається.
Потім на мить у їдальні запанувала тиша — і всі подивилися на де Фіссера, а той попереднім своїм, найрідкіснішим голосом сказав:
— Ну, досить уже розмов. Зіграй нам щось, Капелане.
Батько підвів на нього погляд, кивнув, потім обернувся до Елізи. Та вийняла з пакета, в якому вони несли частунок, глечик, і принесла батькові, поставила просто перед ним.
Марта бачила, як Еліза спитала про щось, самими губами, і батько знову кивнув. А потім вона сіла на місце — всі вони порозсідалися по місцях, наче терплячі, кращі учні школи — і тоді батько клацнув застібками на футлярі й підняв кришку. Флейта лежала на оксамиті — пожовкла від часу кістка доісторичної тварини. Гладенька, рівна, без жодного візерунка.
І знову, як у випадку з Грибом та Махоркою, в пам’яті у Марти зійшлися дві хвилі спогадів. Їй завжди здавалося, що батько на Днях пам’яті просто діставав флейту і грав, але зараз — коли він узяв до рук глечик і з легким бахканням вийняв корок — вона збагнула, що саме це відбувалося завжди перед тим, як починала лунати мелодія.
І ще вона зрозуміла, що за другим столом — столом родичів — мало хто бачить цей змієшиїй глечик. Може, і Гриба із Махоркою вони не помічали?.. Чи, точніше, їхня свідомість якимось хитрим чином витискала, вилущувала спогади про цих двох?
Батько провів пальцями по білих, тонких лініях, що обплітали глечикові боки й складалися чи то у візерунок, чи то в екзотичні літери. Марті здалося, що рух шкіри по поливі породжує шурхіт — спершу ледве чутний, потім цілком розпізнаваний. Наче сиплеться, набігає хвиля дрібного сухого піску.
А батько вже підніс мундштук флейти до губ — і її тонкий, співучий голос перекрив цей шурхіт. Замість сичання пісків пролунав висвист вітру, зашелестіло вузьке, колюче листя на скоцюрбленних деревах, загомоніли десь удалині чужі голоси…
Тоненька ниточка диму визирнула з шийки глечика, хитнулася, потяглася вгору… Ветерани дивилися на неї, роздуваючи ніздрі, хтось несвідомо стиснув кулак, зминаючи пластиковий стаканчик, на шкіру бризнули залишки вина, завмерли вишневими краплями.
Раптом звук урвався. В тиші стало чути інший — тонке, безпорадне, протяжне свистіння. Із таким повітря виходить із проколотого м’яча чи надувного круга.
Батько кліпнув, опустив погляд собі на груди. Туди, звідки так довго тягло порохом. У те місце, яке лишало плями на постільній білизні й на сорочках.
Тому що, згадала Марта, куля пройшла наскрізь. Як він тоді говорив? «Власне, нам усім неймовірно пощастило»?
— Капелане? — спитав Нікодем де Фіссер. — З тобою все гаразд, Капелане?