— Дай вгадаю: знаком намордника.
— Ні, там інше було: наче нижня частина «Ж» — ну і праворуч, де лінії сходяться, у неї ще така рисочка. — Чепурун пальцем накреслив на долоні знак. — Я у Гюнтера спитав потім, то він засміявся і сказав, що онлайнівка є онлайнівка, там легше спрощено малювати. А взагалі це страус. Страус, що засунув голову в пісок.
— І ти тільки тоді здогадався, що до чого.
Чепурун зітхнув і смикнув плечем.
— Чесно? Я і тоді не дуже… Просто вирішив: ну їх до ропущиної матері! Страус, бачиш, це символ тих, хто хоче лишатися над битвою, моя хата скраю, обидві сторони одна одної варті.
— Я бачила такий знак кілька днів тому, — згадала Марта. — На зупинці, біля заводу добрив. Ще здивувалася тоді…
— І я значки вже бачив, зі страусом. Носять на светрах чи сумках. Чи наклейки ліплять на ноути. Багатьох уся ця хрінь дістала: політика, війна, смур увесь цей. І вони наче заявляють: ми за мир і взаємопорозуміння. Гей!.. — гукнув він, — гей, зупиніть, просили ж — біля Чурян! Тьху, блін, тепер повертатися…
Вони десантувались із маршрутки і рушили вздовж поля. На цій ділянці пшеницю так і не зібрали, вона стояла чорна й зогнила, коли віяло вітром, лунало вкрадливе шарудіння і здавалося, хтось ходить там, у глибині. Хтось, хто загубився і не здатен відшукати вихід.
Якийсь час крокували мовчки, Марта зручніше перехопила сумку — важезну через конспекти й, головне, книжку, яку на ДН подарував їй Чепурун. «Магія, чаклунство та бесіди із померлими в античності: документи та свідчення». Дуже цікаве чтиво, Чепурун, певно, і сам не підозрював, наскільки.
— Слухай, — сказав він несподівано, — ти не думай… Я із Гюнтером і рештою… Словом, я видалив акаунт. Одразу після того випадку.
— Симпатизуєш страусам?
— Блін, ну от чому ти завжди так? Спробуй поговори з тобою про щось. Страуси… шкода їх, звісно, не питання. І Гюнтер покидьком виявився. Тільки…
— Або — або, — зауважила Марта спокійно. — Без жодних там «тільки», Чепуруне.
— Дослухай же нарешті! — вибухнув він. — Гюнтер — що Гюнтер?! Ну так, вони планували справжні рейси… Гадаю, вже й влаштовують потихеньку, хоча той випадок учорашній — не їхніх рук справа, сто пудів. У тому й річ, Марто! Не їхніх — а схожий один в один!
— Наволочі вистачає, — відрубала вона.
Безглузда виходила розмова, але грузитись усією цією мерзотою їй не дуже й кортіло. Чесне слово, своїх проблем вистачає!
— Тобто тебе нічого не напружує? От є Гюнтер, старший Кірик, решта наших хлопців. Ми їх знаємо тисячу років. І раптом вони збиваються у зграю, починають носити значки, ходять у патрулі. Ні з того ні з сього.
— Ну як «ні з того ні з сього»… Все почалося з Луки.
— Ох, камон! На Конашевського їм завжди було начхати. Склалося б усе по-іншому — вони б і його записали до тих, хто мусить носити ошийники. Лука був приводом.
— Гадаєш, кістки так подіяли? Тоді, в спортзалі, дали перший імпульс…
— …якого вистачило, щоби Натан, Сивий Ерік і решта до них приєдналися. Замовили собі значки. Завели акаунти в онлайнівці й почали відпрацьовувати співпрацю у групі — щоб потім легше було взаємодіяти у патрулях. Ти сама у це віриш?
Марта зупинилася й поглянула на нього уважніше.
— Гаразд, припустимо. А у що віриш ти?
— Гюнтер прохопився, коли я розпитував його про страусів. Здається, він і сам це не відловив. «Все піде по накоченій, не сумнівайся. Нам головне встигнути підготуватися до того, як почнеться». І я, коли зіставив усе, збагнув — він і раніше прохоплювався. Хтось їх веде. Підказує, розумієш. Самі вони ніколи б у житті не здогадалися використовувати онлайнівку, щоб тренуватися таким чином.
— Гадаєш, це якось пов’язано із тим твоїм ванхельсінгом-провокатором?
— Чому одразу «моїм»?! Із нашої минулої команди — так, але я відтоді з ними не тусив, ходив сам… та й узагалі, я ж і правда майже зав’язав, часу мало, ну і стрьомно. — Чепурун п’ятірнею скуйовдив волосся, кинув на Марту дивний погляд. — Я тут помізкував: все одне до одного. Хтось свідомо накручує — і не тільки наших, а по всьому місту. Я форуми почитав: виходить, тільки за останній тиждень було нападів двадцять на міста й села. З частковою чи повною зачисткою. Найрізноманітніші банди, не всіх навіть вдалося відстежити.
— Не знаю, — знизала плечима Марта. — Мені здається, ти переоцінюєш. В сенсі: в онлайнівці вони, може, і цькують інакодумців — тих, кого вважають «страусами» чи песиголовцями. І? Дуже їм це допоможе у реалі?