— Марто? — кашлянув Чепурун. — Ти в порядку?
— Краще не буває!
— Угу, це добре. — Він потягнувся пальцем до рота, щоби викусити задирку, але зиркнув на Марту й прибрав руку. Зітхнув. — Слухай, ми майже на місці. Ти… сильно поспішаєш? Я думав… може, посидимо кілька хвилин, поговоримо.
Вони стояли на перехресті, в центрі якого росло кілька кущів малини. Ягоди висіли неторкані — великі, багряні, по одній повзла сонна блощиця. Біля узбіччя притулився бетоновий панцир автобусної зупинки — без козирка, із численними графіті на боковинах. Там, де раніше була лавочка, чорніло старе кострище. Вивіска «…УРЯНИ» лежала у заростях кропиви — у ранньому присмерку здавалося, що це легендарний клинок, кинутий богатирем-дезертиром.
Марта із тугою подумала про те, що так воно й буває. Ви дружите сто років, а потім людина бере й усе псує. За-, бачте, — кохується. І на додачу вирішує повідомити тобі про це не в кав’яреньці, не після походу в кіно, а посеред такого чудовезного краєвиду.
Когось іншого просто послала би, але Чепурун є Чепурун. Він на таке не заслуговує.
Наче, зі злом подумала вона, ти заслуговуєш — щоб вислуховувати його відвертості отут!
— Знаєш, якщо не горить, давай пізніше якось. Прабабця чекає. А я ще хотіла зазирнути на кладовище.
Він покліпав не розуміючи, навіть хотів був сперечатися, але Марта не дала йому ані шансу. Розвернулася й пішла вздовж кропив’яних заростей, напрям вона приблизно уявляла, хоча минулого разу вони підходили з іншого боку.
Дорога була в рівчаках і калюжах, і поки вони з Чепуруном крокували, повз не проїхало жодної, навіть найроздовбанішої машини. Чепурун мовчав із якоюсь приреченою рішучістю, було ясно, що він першим не заговорить, хоч стріляй.
Марта стріляти не збиралася й робити нічого не хотіла: сам винний, думати треба головою, так-так, саме головою, а не чим попало!
Обабіч дороги стояли розпатлані, вологі кущі, листя в них було найрізноманітніших кольорів, від помаранчевого до яскраво-червоного. Марта навіть замилувалася цій грі барв, от, сказала собі, хоч би скільки ти бурчала, хай би як жалілася на життя, а все-таки тут гарно. Всупереч тому лайниську, яке ми влаштували, — дуже гарно.
Потім вони вийшли до кладовища. Тут давно нікого не ховали, і церкви теж не було — один погорілий кістяк. Її спалили, здається, за часів останнього дракона, а наново відбудовувати не взялися: не було для кого. Чуряни вже майже вимерли, кожен другий будинок стояв позабиваний, у деяких влаштовували собі лігво лиси й куниці, на горищах удень спали сови, а в поштових скриньках кублилися миші-крихітки. Чепурун ще років три-чотири назад обожнював вибиратися до прабабці із ночівлею на кілька днів, він повертався з гігабайтами світлин, а якщо вдавалося — і з трофеями: кігтями, пір’ям, пару разів — із черепами якихось великих гризунів.
На кладовищі вся ця «Вайльд пленет» напевно теж роїлася та вирувала, але зараз, наприкінці вересня, ті, хто міг залялькуватися, згорнутися клубочком чи полетіти на південь, так і зробили. Тут лишилися тільки пожухла трава, сухостій та могили.
І Марту це цілком влаштовувало.
Вона пішла вздовж кам’яних надгробків. Чепурун — чи то з делікатності, чи продовжуючи дутися, — ще більше відстав.
Мамину могилу вона знайшла без проблем. Завжди так було: щось усередині, під серцем, спрацьовувало безпомилково, наче в Марту взяли і вживили компас.
Вона зупинилася біля іржавої огорожки, яку пообплітав плющ. Плита майже сховалася під плетивом трав. На літері «В» сиділа крихітна кумка, дивилася в нікуди і здавалася вирізаною з темного дерева.
Вибач, що давно не навідувалася, сказала мамі Марта. Знаю, що це свинство і що жодні справи його не виправдовують.
Я, сказала вона, забуваю. Весь час забуваю. Наче до вісімнадцяти ти молода, а потім бац — і починаєш старішати. Старішати і забувати. Я пам’ятаю, як ти сміялася, твої улюблені жести, в якій спідниці ти любила ходити, що обожнювала морозиво з горіхами і шоколадними крихтами… І я абсолютно не пам’ятаю тебе саму. Як людину.
Я ледве не повірила, що ти-справжня взагалі мені примарилася. Що я вигадала тебе — ну, як діти вигадують уявних друзів чи якісь безглузді виправдання тому, що сталося, — тільки б не зізнаватися самим собі в правді. В тому, наприклад, що з ними ніхто не хоче дружити. Чи в тому, що їхня мама насправді була не звичайною жінкою, а чудовиськом із головою собаки, із хвостом, шерстю, кігтями; чудовиськом, яке говорило собачою мовою й було не проти поласувати людятинкою.