— Ба’, я не те мав на увазі, і ти це розумієш! Навіщо тобі кропива? І чому ти рвеш її? У тебе ж є серп, я точно знаю!
— Як багато запитань одразу. — Пані Ліза повернулася до Марти і з легкою посмішкою зауважила: — Він завжди був допитливим хлопчиком. Тільки частіше запитував, ніж думав. Але ми з тобою, моя мила, не такі, еге ж?
Марта дипломатично кивнула. І подумала, що могла б із більшою користю провести цей вечір. Хоча — хто ж знав, минулого разу старенька не давала ані найменшого приводу запідозрити, що в неї всі клепки порозсихалися.
— Ба’, припини!
— Та я вже припинила — бачиш, повний кошик. Ну ж бо, допоможи, чого правцем стоїш?
Вона сунула Чепурунові кошика, підхопила Марту під руку й попрямувала просто у кропив’яні зарості:
— А ти, любонько, проведи-но мене додому — а то я притомилася, поки збирала врожай. Років мені чималенько, важко з ранку до ночі спину гнути, але ж зима вже близько. Тривала, морозна зима. Хтось мусить до неї підготуватися — і хто, як не ми, еге ж?
— «Ми»? — перепитала Марта. На її власний подив, вона виявила, що — всупереч наріканням — старенька крокує бадьоро, піди ще наздожени.
— Ми, ми. Чи Бенедикт збрехав, коли говорив, наче ти, любонько, звешся відьмою.
— Ба’!..
— Не збрехав, — кивнула Марта. — Деякі мене так звуть — ну, звісно, в основному коли думають, що я… ой!.. їх не чую.
Старенька ступила в кропиву, наче у хвилі моря, рішуче і спокійно. Марті не лишалося нічого іншого, як іти за нею, сподіваючись на щільну тканину джинсів.
Даремно, як стало зрозуміло от просто одразу.
Вона обурено подумала, що це всупереч усім правилам і законам: кропива наприкінці вересня не повинна жалитися!
— Ні, — заперечила старенька. — Я не запитую, як називають тебе інші. Від того, що хтось кличе тебе куховаркою, ти куховаркою не станеш. Розумієш?
— Розумію. — Марта намагалася, щоб голос бринів найзвичайнісінько. Наче її кісточки та литки не палають і не сверблять, от анітрошки. Зрештою, старенька пробула тут не одну годину, і нічого. Чим Марта гірша?!
— От і добре. Якщо вже ти народжена бути куховаркою, краще усвідомлювати це. Ясна річ, це не додасть тобі майстерності, та хоча б позбавить розчарувань.
— Ба’, до чого тут якісь куховарки?! І — ой! — невже не можна було піти нормальною дорогою?
— От чому нам доводиться все вирішувати самотужки, — повідомила Марті пані Ліза. — Хлопчики ростуть — принаймні деякі з них, — та ніколи не дорослішають.
— Знаєш, зрештою, говорити про присутніх у третій особі неввічливо!
— А ти, любий мій, сприйняв це на свій рахунок?
Марта не стрималася й хихотнула. Чепурун у відповідь фиркнув і нарешті стулив пельку.
Пані Ліза, втім, із подальшими розмовами теж не поспішала. Вона простувала, важко спираючись на руку Марти, і тепер — пригледівшись — та збагнула, що старенька до межі виснажена. Тримається радше на затятості, не хоче виказувати слабкість перед онуком.
Так вони йішли удвох, кожна приховуючи своє, а позаду сопів, ойкав, зітхав Чепурун.
Кропив’яне поле скінчилося несподівано, коли Марта ладна була підхопити стареньку на руки й бігти — тільки щоб якнайшвидше припинилися ці тортури. Стебла, що доходили їй до пояса, раптом наче обрізало велетенським ножем. Далі потягнулися лисі грядки, а за ними стояла знайома хатинка — давня, але доглянута, із візерунчастими фіранками на вікнах, пучками трав під стелею, із дерев’яною прядкою й іншими диковинками, які нині тільки в музеях побачиш.
На подвір’ї на них чекав хижий, охоплений жагою помсти півень. Чепурун, угледівши супротивника, завбачливо пересунув кошик на пузо, зблиснув очима: ясно було, що живим не дасться. Півень розпушив пір’я й пильно стежив за покривдником.
Пані Ліза на хвильку зупинилася біля колодязя, сперлася збагрянілою рукою на край зрубу.
— Постав-но нам чаю, — наказала Чепурунові. — А кошик занеси на веранду, я потім сама про нього подбаю.
— Ба’, тобі б відпочити. Що я, кропиву твою не порозкладаю…
Пані Ліза покивала йому, наче немовляті:
— Авжеж, порозкладаєш. Тільки цим, любий ти мій, усе зіпсуєш. Тому поклопочися краще про чай — а вже про наші з Мартою справи дозволь подбати нам. І не думай, — крикнула йому вслід, — підслуховувати. А то перетворю на мишеня і закрию на ніч у курятнику разом із паном Шантеклером.
— Ви й правда можете? — тихо спитала Марта.