Пані Ліза здивовано поглянула на неї:
— Яка різниця? Головне, щоби Бенедикт у це вірив.
Пан Шантеклер тим часом зістрибнув з паркана й почав крокувати туди-сюди перед дверима в дім, — наче сподівався, що Чепурун розізлить-таки хазяйку й буде перетворений на мишеня. Марта очей з нього не спускала, а сама міркувала, як же ж почати, от як запитати…
— Чай, — сказала пані Ліза, — заварюватиметься хвилин десять. Може, і п’ять, якщо Чепурун одразу знайде заварку, хоча я сховала її якнайдалі, на найвищу полицю, і заставила слоїками.
— Навіщо? — не зрозуміла Марта.
— Щоб ти пару хвилин витратила на безглузді запитання, а потім усе-таки перейшла до головних. Ясна річ, якщо тобі не спало на думку навідатися до мене просто із ввічливості.
— Н-ні, я… хотіла порадитися з вами. І попросити про допомогу, якщо, звісно, ви будете…
— Це ми подивимося, — відмахнулася пані Ліза. Півень підвів голову і поглянув на неї — і Марта ладна була заприсягтися, що погляд у нього був цілком розумний.
— То з приводу чого ти хотіла порадитися, любонько моя?
— Щодо яблук, — сказала Марта. — Чепурун… тобто Бен, Бенедикт… він говорив, ви розбираєтеся в різних сортах — і взагалі у вас неймовірний садок, там що завгодно росте.
— Але тобі потрібно не що завгодно.
Марта зітхнула.
— Мені потрібно, — зізналася вона, — навчитися вирощувати есперидівку.
Старенька кивнула так, наче йшлося про якийсь звичайний сорт: про парисівку чи едемське наливне.
— Якраз самий сезон, саджанці добре візьмуться. Я би підшукала тобі один, та, любонько моя, де ж ти його саджатимеш?
— У гаражі! — впевнено сказала Марта. — Я все продумала. У мене вже і стара ванна є, землю я наношу, добрива придбаю, поставлю лампи, як в оранжереях…
— Ти збираєшся підгодовувати есперидівку тим, що виціджують на місцевому заводі?!
Отут вона захопила Марту зненацька. Хоча — можна ж було здогадатися, які, на фіг, добрива із заводу, чим ти думала, ідіотко!
— А… що ви порадите? Я можу, наприклад, піти до когось із місцевих — хто тримає корову чи курок, вони ж не пошкодують гною, та й скільки там потрібно, відро, ну — два. Чи випишу по пошті. Мені головне, щоб прийнялася й почала родити, чим раніше, тим краще…
Старенька мовчала і дивилася на неї знизу вгору — але Марті здалося, що все абсолютно навпаки, що вона — мала дівчинка, яка стоїть перед статурною, величною жінкою.
— Я раджу тобі ставити правильні запитання, любонько моя. Тобі потрібен не саджанець есперидівки, тобі потрібні яблука. Якщо хочеш нагодувати кота, не обов’язково починати з виготовлення гачків та волосіннячка.
— А якщо кіт не хоче їсти нічого іншого? І взагалі — він і не кіт, а кролик, якого перетворили на кота?
— Утретє повторю: почни із головного. Розберися, чого ти хочеш. Щоби кіт завжди лишався ситим? Чи — щоб знову став кроликом? А потім, любонько моя, непогано би з’ясувати, яка з твоїх цілей у принципі досяжна.
На подвір’ї потемнішало, світло з тієї кімнати, де Чепурун досі торохтів слоїками та каструлями, лягало віддалік колодязя. Пані Ліза стояла перед Мартою — чорна постать на тлі ночі. І хоча голос її лунав холодно й безпристрасно, не це викликало у Марти відчуття нудотної, ядучої паніки.
— Але… якщо я точно знаю… я читала! І Штоц… пан Штоц казав, що раніше таке ставалося.
— Кролик, який перетворився на кота, ніколи не стане колишнім кроликом. Якщо твій Штоц не сказав тобі про це, значить, він або дурень, або брехун.
Марта потрусила головою. Штоц і правда казав щось таке, та справа ж зараз не у Штоці, зовсім не в ньому.
— Це ж питання віри, хіба ні? Віри та волі.
— Віри та волі, — з усмішкою повторила пані Ліза. Вона ступила назустріч Марті з темряви — і та здивувалася, зрозумівши, що перед нею досі та сама старенька, а не велична леді минулих часів. — Віра та воля здатні творити дива. Та якщо до них не долучити мудрість, ці дива будуть фатальними. В цьому, любонько моя, і полягає іронія долі. Поки ти молода, твоїх віри та волі вистачить на те, щоб зрити гори. Коли ж замість молодості прийде мудрість… молися, щоб тобі вдалося виправити все те, що ти встигнеш накоїти.
Марту це остаточно доконало.
— І все?! — спитала вона. — Молитися — і тільки?! Це і є ваша мудра порада, ваша допомога?
Чорна тінь кинулася від ґанку, застрибнула на зруб колодязя. Пан Шантеклер розкинув крила і загорлав, обурено й сердито.
Налякав її, чого вже. На цілих дві секунди налякав.
І цим — ще більше розлютив, просто от до живих печінок допік.