— Стули пельку, — сказала вона півневі. — Бачиш, люди розмовляють.
Пан Шантеклер, ясна річ, і гадки не мав слухатися. Він люто замахав крилами, голова його метнулася до Марти, дзьоб розкрився… Крила ляскали, кілька пір’їн торкнулося її щоки.
Але з пташиного горла не долинуло ані звуку.
— От і маєш, — сказала йому пані Ліза. — Знайшов на кого дзьоб роззявляти. Та годі вже вимахувати крилами, натрусиш у воду сміття! От характер!
Вона й пальцем не ворухнула, та півень миттю припинив обурюватися, зістрибнув на землю і, кожним своїм порухом символізуючи скривджену чесноту, попростував назад до ґанку.
— А ти, — продовжувала старенька, — надалі думай, що й кому кажеш.
— Вибачте, — вичавила з себе Марта. — Я… хочете, я зроблю так, щоб він знову… ну, міг кричати?
Рипнули завіси.
— Ба’, чай готовий. Ви що, так і стоятимете у темряві?
— Варення, — не обертаючись, сказала пані Ліза. — У льоху, у дальньому кутку. Ти якому віддаєш перевагу, любонько? Утім, дістань-но нам, Бенедикте, одразу всі, які зможеш. І не поспішай, ми з Мартою поки подихаємо свіжим повітрям.
Повітря, чесно кажучи, було вже не так свіжим, як морозним, та й вітер повівав дедалі лютіший, та хто б на місці Марти сперечався?
— Нічого не треба робити, — сказала їй старенька, коли двері знову зачинилися й вони лишилися на самоті. — Голос я сама йому поверну. Потім. Теж мені, проблема — повернути голос. Із життям-от усе геть по-іншому.
Марта сунула руки в кишені, струсонула головою.
— Все одно — не розумію. Навіщо тоді вони це робили? Ну, ті, кого обирали Королевами Лісів та Полів — вони ж могли не відроджувати померлих. Якщо знали, що із цим якісь проблеми — навіщо?
— А навіщо той, хто кохав, повертається туди, де на нього ніхто не чекає? Навіщо донька ходить на могилу до матері — навіть якщо знає, що в землі лежать лише кістки? Навіщо молода фрейліна намагається повернути прихильність того, хто насправді ніколи її не кохав? Коротко кажучи — тому, любонько моя, що всі ми — люди, а людям властиво сподіватися на нездійсненне і вірити у неможливе. Гірше того: іноді нам вистачає волі й віри, аби нездійсненне здійснилося. — Вона зітхнула, взяла сухими пальцями Марту під лікоть і сказала тихо: — Досить із нас цих розмов. Ходімо, я пригощу тебе своїм варенням, особливо рекомендую морелеве, воно вдається мені краще за інші. А із собою я дам тобі баночку джему з есперидівки. Якщо додати до чаю — о, повір, від самого тільки аромату мертві вийдуть із могил!..
Певно, варто було посперечатися, настояти на своєму. Та в Марти чомусь через оцю «баночку з джемом» просто руки опустилися. Вона дозволила відвести себе в дім і всадовити за стіл, поряд із протопленою пічкою, і поки Чепурун під чулим керівництвом господині розставляв чашки та блюдця, наливав чай, накладав варення, Марта просто блукала поглядом по стінах і говорила собі, весь час повторювала: нічого, це ще не провал, не трагедія, це взагалі був запасний варіант, ти і йшла сюди, власне, з іншою метою…
Вона розглядала пожовклі, вицвілі фотознімки у вінтажних рамках, із людьми у неприродних позах, на тлі якихось літніх садів, палаців, фонтанів — як вона розуміла, намальованих. Стефан-Миколай колись розповідав їм, що на початку минулого століття фотографувалися переважно у студіях, та, оскільки знімок на фоні однотонного задника виглядав безідейно й дешево, вигадали всю цю бутафорію.
Одне неясно: навіщо пані Лізі чужі фотки? Марта ще минулого разу, коли вони зі Стефом зазирнули до дому буквально на хвильку, дивувалася: вона швидше очікувала побачила на стінах репродукції картин, рушники із вишитими хрестиком снігурами і всяке таке. А виявила філіал краєзнавчого музею.
Вона машинально пошукала поглядом якийсь знімок із немовлям: пані Ліза виглядала років на сімдесят-вісімдесят, та якщо припустити, що вона непогано збереглася — ну, тоді ці люди на стінах все одно були б її батьками/дядечками/тітками, аж ніяк не однолітками.
Немовлят на знімках не було. Натомість була юна дівчина, років сімнадцяти-вісімнадцяти в елегантній темній сукні, мереживній шалі, з мітенками із чорного плетива на руках. До її корсажа було приколото троянду, у каскаді кучерів сяяли діамантові зірки. Суворість, витонченість, смак — і сталевий характер, який прозирав за всім цим, наче шпага під плащем.
Дівчина стояла біля авто — чорного, довгого лімузина з величезними фарами й вузькими дверцятами. Праворуч, просто перед крокодилячою мордою лімузина, завмер юнак в офіцерській формі. Був би тут Стефан-Миколай, він би точно сказав, у якому ранзі, а так Марта могла тільки здогадуватися з кашкета, нараменників і маленького ордена над серцем, що не з рядових. Дівчина з юнаком дивилися в кадр, просто на Марту, та за окремими, ледве вловимими ознаками вона — як Стефан-Миколай про ранг — напевне могла сказати: між цими двома щось було. Певна історія, вже затьмарена — поки що тільки невдалим словом чи жестом, яка неухильно прямує до розколу, розпаду. До гірких слів. До відчаю. До спроби склеїти те, чого ніколи не склеїти.