Забути ті шість місяців. Повернути й подовжити їх.
Вирвати своє серце. Вирвати його серце.
І розтоптати. Щоб — волав від жаху, від розкаяння, від болю, від проклятущого моторошного болю, який не притлумити ні морфіном, ні «зоряним пилом» — нічим, нічим!..
Вона знала, що є тип заклять, які заборонені до вивчення. Закляття, що використовують силу драконових кісток. Використовують ненависть, котрою просякнуті кістки.
Але іноді в людини просто не лишається іншого виходу. Просто не лишається!
Вона знала, що порошком із кісток, яким торгують у нижніх рядах Линварного ринку, можна тільки труїти блощиць та вошей, навіть годящий мутабор із нього не зробити. Вона знала, що їй потрібна по-справжньому велика кістка. І відносно свіжа.
І вона знала, де шукати. Лишалося добути інструмент, за допомогою якого це можна буде зробити.
Кістки дракона — на кшталт акул. Аби акула випливла з глибин, достатньо краплі крові. Щоб на поверхню виринула велика кістка, буде потрібно дещо більше.
Вбити живу людину вона б не змогла. Тому обрала обхідний шлях. Той, для якого достатньо було стратити якогось вуличного кабиздоха.
Решту їй вдалося добути легко.
Магніт. Сірка. Сік білої верби. Сульфат заліза. Порошок сонячного каменю. Сім’яна рідина незайманого. Мандрагора.
Був, ясна річ, ще один інгредієнт — найважливіший, ключовий. Народилася б вона кількома роками раніше чи пізніше, добути його було б найскладніше. Та їй пощастило. Генерал Нусскнакер (тоді ще — не Старший), повернувшись із Першої пацючої, підняв повстання. Замість замороженої сироватки вона змогла використати живу…
— Геть звідси!
Вона відсахнулася | Марта відсахнулася.
Пані Ліза стояла поряд із нею, здійнявши руку для наступного ляпаса. Тільки тоді Марта відчула, як палає щока.
А потім помітила, що між ними стоїть сполотнілий Чепурун.
— Не смій! — гукнув він. — Не чіпай її! Я знаю, що ти можеш… всяке! Але її чіпати не смій, чуєш! Не смій… ти!.. відьмо!..
Марта моргнула, облизала пересохлі губи. І тільки тоді втямила, що Чепурун звертається не до неї, а до своєї прабабці.
Розлилася тиша, суха і нежива. Десь на іншому краю землі, за вікном, бив крилами й метушився по подвір’ю чорний півень із жовтим оком.
— Вийди, — сказала нарешті стара. — Вийди і почекай нас зовні.
Бен відкрив був рота, але вона повторила:
— Вийди. Нічого з твоєю дорогоцінною Мартою не станеться. Даю слово. Слово відьми.
Він якось одразу поникнув, згорбився. Озирнувся на Марту, вона кивнула йому — а що іще лишалося, не обнімати ж його, заступника й рятівника. У сенсі — не просто ж зараз, коли стоїть і витріщається на вас жінка, в чиї найсокровенніші спогади ти щойно зазирнула.
Чепурун вийшов.
— А тепер сідай, слухай і запам’ятовуй. — Пані Ліза знову мала вигляд тендітної, висотаної старенької. — Вдруге не повторюватиму. Ніколи більше не смій у мене зазирати. Взагалі краще б тобі, дівчинко, ні в кого й ніколи не зазирати — це може мати наслідки. Але вдивлятися в іншу відьму — безумство. Це, до твого відома, діє в обидва боки.
Пані Ліза підійшла до стінки, зняла фотознімок, на якому стояла поряд із лімузином, обернулася й жбурнула в пічку. Півхвилини дивилася на те, як розходиться тріщинами скло, як чорніє знімок у рамці.
— Ні, — заперечила раптом самій собі,— ти не змогла би зайти через нього. Сили в тобі достатньо, тільки ти ще надто мало знаєш і вмієш. Було щось іще.
Погляд старенької метнувся до сумки, яку Марта поклала під вішалкою.
— То що ти читала останнім часом, любонько моя? Який саме нон-фікшн?
Марта хотіла поворухнутися, але не змогла рушити ні рукою, ні ногою. Від несподіванки вона остовпіла, їй знадобився якийсь час, щоб оговтатися й скинути заціпеніння.
Пані Ліза якраз встигла відкрити сумку і вийняти «Магію, чаклунство та бесіди із померлими в античності».
— Мені слід було здогадатися. Я накладала закляття на Трюцшлера-старшого, щоб гадки не мав продавати. Я просила Дороту нізащо не розповідати мені, де сховає книгу. І я не подумала про Бенедикта, йому тоді й було, зрештою, всього нічого… От книга і спрацювала як канал — книга, а не знімок.
Вона подивилася на Марту, яка нарешті зуміла-таки підвестися.
— Сильна дівчинка. Скільки ти встигла прочитати? Втім, немає значення. Навіщо ти принесла її з собою? Про що ще хотіла спитати?
— Там не вистачає сторінок, — вичавила з себе Марта. Почувалася вона так, наче доводиться рухатися в глибокій, каламутній воді. — А мені… розумієте, мені дуже потрібно викликати кістки. Для цього я хотіла створити гомункулуса… ну, ви ж розумієте, правда? Не треба вбивати, нехай просто кричить, він же маленький, його легко налякати. Мені би тільки знайти кістки! А за ним я б доглядала, годувала, йому було б добре, чесне слово!