Чепурун переступив з ноги на ногу, зітхнув довго й протяжно. І як, здивувалася Марта, в людині стільки повітря вміщається?..
— Не велика, — сказав Чепурун. — Тут така справа. Словом. Розумієш. Я…
Та ба — сьогодні був не його день. Якраз цієї миті маршрутка, що поступово скидала швидкість, верескнула гальмами й зупинилася.
— Щоб тебе, — байдуже повідомив в нікуди водій. — До свят вони, чи що? Чи зарплатню їм поскорочували?
Марта пригнулася, глянула: траса перед ними була забита машинами, рухалися повільно, на зустрічній смузі — майже порожній — трохи далі стояли червоно-білі секції й кілька «борсуків». Єгері ходили із кресальними собаками вздовж машин, вимагали документи, про щось запитували у водіїв. Кількох змусили вийти, собаки застрибували просто на сидіння, сунули слиняві морди у бардачки.
— Це з вечора таке, — сказав дід із вислими вусами. Він сидів одразу за водієм, зморшкуваті, рельєфні долоні склав на металевій тростині й час від часу гучно рухав туди-сюди правою ступнею. — Поставили перегорожі, шмонають усіх. А запитаєш — ввічливо так, ропущині діти, відповідають: не маємо права розголошувати.
Вся маршрутка негайно взялася обговорювати, доки та в ім’я чого коїться те, що коїться, — і одні, ясна річ, обурювалися, а інші, звісно ж, виправдовували, бо якщо поставлено перегорожі, значить, не просто так, значить, з певною метою — і чому ж одразу на шкоду, звідки в нас така зневага до власних єгерів, які, до слова, ризикують здоров’ям, а іноді й життям, щоб охоронити й уберегти нас, простих громадян…
Марта з Чепуруном перезирнулися й дружно скривилися. Отак слухаєш телик і гадаєш, що весь цей флуд тільки там і існує. А потім виходиш з дому — і бац, отримай і розпишися, любонько моя!..
Черга просувалася повільно — дуже повільно! — і дехто вже почав вимагати, щоб випустили, йому швидше пішки. Водій двері відчинив, але попередив, що назад не пустить.
Та йому довелося.
— Всіх заганяють назад, — повідомив йому дід із вислими вусами. — Злі ж, ти подивись!.. Щось у них сьогодні пішло не так.
— Що хоч шукають? — спитали із задніх сидінь.
Молодий єгер зазирнув до салону, ковзнув поглядом по обличчях — так, наче оглядав склад бракованих манекенів.
— Приготуйте до огляду особисті речі. Та документи.
Зусібіч залунали запитання, але єгер просто вийшов, ні слова більше не сказав.
— Ну клас, — заявив Чепурун. — Хай живе всесвітня параноя. Знаєш, одне тішить: що ми з тобою нічого такого не везе… Марто?
— Просто стій і говори зі мною про що завгодно, — тихо попросила вона. — Тільки не горлань і не привертай зайвої уваги, ок?
— Та що сталося? Все, все, зрозумів, мовчу, в сенсі — якраз не мовчу, а навпаки, про що би ти хотіла, а, так, ну, хай буде про, наприклад, маркітанток, я тут читав…
Марта перехопила сумку зручніше і, розвернувши так, щоб ті, хто сидів, не бачили, розстібнула. А сама вже міркувала: якщо обшукуватимуть із собаками, ті книгу напевно почують. Тому викинути на підлогу не варіант. А якщо, наприклад, трохи затриматися, поки всі проштовхуватимуться до виходу, і заштовхнути за спинки задніх сидінь, — може спрацювати. Звідти сильно смердить бензином, саме те, що треба.
Вона вже розвернулася отак упівоберта, щоб не заважати вибиратися решті, та тут до салону піднялися двоє єгерів, один тримав на повідці кресального собаку, другий наказав водієві показати документи, а пасажирам вийти і стати біля узбіччя, із речами.
— …і я, бачиш, подумав… — Чепурун затнувся й штовхнув Марту ліктем: — Ого, це що, твій знайомий єгер?
— Стули пельку, — попросила Марта. — Просто, блін, мовчи.
— То «кажи про що заманеться», то «стули пельку» — жіноча логіка, розумом не осягнути!
Вижив Чепурун тільки через непорозуміння. Тітка, що стояла одразу за ними і пахтіла так, наче нещодавно здійснила збройний напад на парфумерну лавку, штовхнула Бена у спину й попросила не затримувати, дехто, між іншим, поспішає.
Будара — авжеж, хто би ще! — цієї миті вивчав документи водія, а його напарник, бородань із хвилястим шрамом під вухом, ходив уздовж лави пасажирів. Кресальний собака простував важко, видно було, що втомився; носом тикався в сумки й заплічники. Тільки раз глухо загарчав. Напарник Будари попросив старого із вислими вусами показати, що в пакунку. В пакунку виявилися добрива, схоже, з домішкою порошка з драконових кісток, — діда відвели убік і ще один єгер, зі скельцями й тоненькими вусиками, взявся складати протокол.
Собака тим часом обнюхав Чепуруна і підійшов до Марти. Марта тримала сумку перед собою, розмірковуючи: якщо типу недбало відкрити, щоб увесь вміст висипався, якомога ближче до канави та кущів, — є шанс, що книга випаде і загубиться у траві? А коли впіймають — таки тікати? Шантажувати Будару?