Марта накрутила себе якісно: на той момент, коли приїхала додому, вже ладна була все кинути і їхати на Трьох Голів. Зупиняли тільки пізній час і попередження Будари-старшого.
Словом, Марта кинула в групу повідомлення про те, що є інфа: на вулицю краще носа не сунути, може бути якась лажа. Подробиць не знаю, але, народ, врахуйте.
Потім для очищення совісті запустила пошук по всіх папках у поштовій скриньці. І — аж раптом! — знайшла той самий лист від Пауля. Просто він потрапив до спаму: тексту в ньому не було, один атач і назва «Малюнок», — от спаморізка й спрацювала.
Марта завантажила атач, відкрила — і голосно, зі смаком сказала в нікуди:
— Твою ж!..
Цей малюнок Пауль зробив просто на підручнику. Розкрив форзац і намалював.
Навіть розвороту йому не вистачило, влізли два вагони, а було їх, звісно, набагато більше. Поїзд їхав, на передньому плані стояли кілька сосен, закривали частину вікон, але у просвіт між стовбурами якраз потрапило одне, лягло на згин форзаца.
У вікні видно було постаті чоловіка й жінки — вони сиділи, взявшись за руки, і дивилися перед собою. За силуетами, та ще й на неякісній світлині малюнка, мало що зрозумієш, але Марті здалося: обличчя в них напружені, погляди тривожні.
Хоча, може, художник нічого такого не мав на увазі. Просто вона собі надумала. Мовляв, якщо у Дрона, який стоїть біля самісінького вікна, погляд тривожний, то й у них також…
А у Дрона… Дрон, якщо чесно, аж спав з лиця. Певно, він дуже не любив свою троюрідну тітку.
Якщо сім’я справді їхала до неї.
Бо якщо до неї — абсолютно ж незрозуміло, що робив у вагоні пан Людвіг Штоц.
Пауль зобразив його за спиною в Дрона. Штоц стояв у затінку, Марта бачила тільки його погляд: похмурий, зловісний. І долоня Штоца абсолютно недвозначно лежала на руків’ї чи то меча, чи то шпаги.
Отже, він силоміць змусив їх поїхати з міста?
А може — просто взяв і вбив?
Дика думка, але чомусь зараз Марті вона здалася цілком вірогідною.
Штоц? — Так, Штоц.
Той самий? — А який «той»? Що ти знала про нього? Що ми всі знали про нього?
Він брехав нам. Він скористався нашою довірою. Звідкись йому відомо безліч дивних речей. Здається, він збирається відродити старі ритуали.
А ти, наївна дуриндо, вважала його чесним, щирим, вірила, буцімто він любить дітей, з якими працює. А може, діти йому потрібні, бо вони легше піддаються впливу?
Марта пригадала, як Чепурун запитував сьогодні в маршрутці: «Ти віриш йому?» — і позаздрила: мені б таке простосердя! Віриш комусь чи не віриш — і все, питання розв’язане.
Звісно, я не вірю Штоцу. Тут і говорити нема про що!
Але питання в іншому: чи готова я ризикнути і скористатися його допомогою — навіть якщо виявиться, що ціна цієї допомоги надто висока.
Де взагалі та межа, яка відділяє «надто» від «не надто»? Де риска, за якою ти вже не просто використовуєш якусь мутну особу в ім’я достойної мети, але — допомагаєш цій особі, а значить — коїш паскудства і зраджуєш своїх?
Кілька годин тому вона знала відповідь. Тепер… тепер — уже ні в чому не була впевнена.
Щоб відволіктися, Марта вирішила розібратися із сумкою. Витягла всі підручники, протерла їх, кинула сумку до пралки, засипала порошок, увімкнула… Все робила машинально. Думала про різні нісенітниці — наприклад, про те, як бути з варенням з есперидівки. Віддати слоїк батькові? Не ризикувати й викинути на фіг?
Еліза кілька разів зазирнула: спитала, чи вечерятиме (вже повечеряла, а от і ні, від чаю не відмовлюся), і принесла чашку (дякую (чорт, забула сказати, щоб не клала цукор), дуже смачно, так). Потім Еліза пішла до себе, читати, мабуть; трохи згодом клацнув вимикач.
Марта пила чай, ліниво гортала новини й думала, як би змусити себе робити уроки. За останні кілька днів вона їх колосально запустила; звісно, й позвалювалося на неї одразу багато всього, тільки кого це турбує? «Баумгертнер, чому ти не приготувала алгебру?» — «Ми їздили вчора до однієї відьми в Чуряни-Щуряни порадитися щодо мого неживого батька, ну і потім нас затримали єгері, а одна моя книга перетворилася на порох, — от, власне, тому». — «Тоді, ясна річ, інша справа, чому ж ти одразу не сказала! Наступного разу здаси. Якщо, звісно, тебе не викрадуть Великі Каналізатори».
Вона відчула, що починає засинати, сказала собі: забий, один раз у житті прийдеш без домашки, зате виспишся, роздягайся і лягай, — але тут пролунав дзвінок, хто б це міг бути, і о дев’ятій вечора, невже Будара, гладкий придурок, приперся, щоби що — Елізі мізки компостувати — чи, може, мені? — зараз я йому вискажу, зараз він у мене…