Але це був не Будара. Це був батько.
— Привіт, — сказав він. — Ти не телефонувала, і я вирішив, що просто приїду. Ти готова?
— В сенсі? — позіхнула Марта. — До чого готова?
— Ти хотіла, щоб ми сходили до твого Штоца. Я приїхав. Ходімо?
Розділ 12
Три угоди за ціною однієї
— Скажи, що б ти зробив, якби вдалося все… ну… повернути? Все переграти, відмотати назад — розумієш?
Штоц жив за три квартали від їхнього дому — простіше було дійти пішки, ніж чекати на маршрутку. До того ж батько тепер не дуже любив їздити транспортом. Та й людей він, у принципі, не дуже тепер любив.
— Переграти? — уточнив він. — Що ти маєш на увазі?
Марта промовчала — озирнулася, щоб упевнитися, чи не здалося їй. Вони йшли дворами, і вже хвилини три, а то й довше начебто за ними сунули троє парубків. Облич вона не бачила — та й узагалі не була впевнена, що це саме парубки, а не, наприклад, дорослі жінки. У руках кожен тримав по кийку.
Марта згадала попередження Будари («на вулицях сьогодні вам нічого робити»), але тут-таки сказала собі: це хіба попередження? Жодної конкретики, жодного факту. І до речі, він же хотів, щоб я переказала його слова Штоцу — то от, будь ласка, переказуватиму. Навіщо чекати до завтра, якщо час аж так піджимає?
— Марто?
— Що? А, так… Переграти — ну, в тому сенсі, що… якби в тебе раптом з’явилася можливість стати таким, яким ти був до всього цього. До того, як поїхав за річку. Розумієш?
Батько крокував поряд — наче й не надто швидко, але Марті доводилося підтримувати неслабкий темп, щоб не відстати. При цьому вигляд мав такий, наче взагалі не стомлюється, навіть не засапався.
Хоча, сказала вона собі, чого б це йому — у мертвих дух не забиває, дуриндо.
Правду кажучи, на цю авантюру Марта погодилася не всупереч Бударі з його попередженнями. І тим більше не для того, щоб попередити Штоца.
Просто — безглуздо якось виходило: стільки днів докучала батькові, а коли він сам згадав і прийшов — взяти й усе відмінити.
На додачу вона хотіла раз і назавжди розібратися із цими загадками навколо Штоца. Навряд чи буде краща можливість відверто спитати: пане вчителю, що ви зробили із Дроном і його сім’єю? І не намагайтеся пудрити мені мізки, ми з Паулем про все давно в курсі.
Хай би що він там знав, хоч би ким був насправді — він не насмілиться погрожувати Марті при батькові.
А от торгуватися — чому б і ні?
Ну ж бо, хай щось запропонує — а ми поміркуємо, зважимо…
Тут вона збагнула, про що думає, — і похолола: ти це всерйоз, Баумгертнер? Штоц, може, вбив Дрона з його батьками, а ти готова із ним торгуватися?!
Вона подивилася на батька. Той простував, майже не дивлячись ні по сторонах, ні собі під ноги. І хоча ліхтарі тут горіли через один — жодного разу не перечепився.
— Розповім тобі дещо, — сказав він неголосно. — Ще до того, як ми потрапили у Середгір’я, — в учебці, щойно нас привезли, — тамтешній фенріх сказав: назад ви не повернетеся. Жоден із вас. Він сказав: у вас є два варіанти. Перший: перетворитися на солдатів. Другий: лишитися цивільними і вдягти цинкові костюми. У костюмах вас відправлять назад — те, що зможуть зібрати. Солдатами ви, може, виживете, але повертатися вам буде нікуди і ні до чого. Гіппель спитав його: який у цьому сенс, у всій цій війні? Чужа країна, чужа земля. Взагалі жодного шансу, що знову зробимо її своєю, це було ясно навіть нам: за часів Ради Драконових Зубів її якось примудрялися втримувати, але відтоді надто багато всього змінилося. Фенріх відповів: сенс у тому, що ви вже тут. Решта не має значення.
— Слухай, я ж зовсім не про те! Я про те, що, здається, є спосіб знову зробити тебе живим.
Батько подивився на Марту.
— Це, — сказав він, — тільки початок історії. Ми із Гіппелем і рештою знайшли третій варіант. У Середгір’ї дивні звичаї. Чим довше ми там були, тим ставало зрозуміліше: хоча б тому ми з ними ніколи не житимемо разом. Чужа країна, чужа земля. Можна торгувати, співпрацювати, але не більше того.
Він похитав головою, провів долонею по волоссю. Воно в нього й далі росло, і Марта подумала: треба якось попросити Елізу, хоча, ох, чи захоче Еліза його стригти?..
— У кожному селі, в кожному селищі, до якого ми потрапляли, у них обов’язково було по особливій старій бабі. Всі — сиві, спорохнілі, з гноєм в очах. Зазвичай вони сиділи біля колодязя й просто дивилися. Якщо гинули — все селище мстилося, хоч би чого це їм вартувало. Звісно, наші намагалися їх не чіпати. Ті, хто був у Середгір’ї давно, розповідали різні речі. Наприклад, подейкували, що старі ці насправді й не старі. Що вони — молоді панни, зі шкірою білою, наче шкаралупа першого страусового яйця, і ніжною, наче м’яка шкірочка під цією шкаралупою. Очі в них великі, білки сліпучо-білі, вії — наче махове пір’я у крилі орла. Ну й інше в тому ж дусі. Ми, ясна річ, розуміли, що діди сміються над нами, салагами, та все одно звучало це вражаюче.