— Не вижити, але повернутися, — кивнула Марта.
— Так. Їм нічого іншого не лишалося. Та жінка зробила так, щоб вони більше не викашлювали із себе скорпіонів. Але передсмертне прокляття неможливо відмінити, тільки обманути. Відтоді вони повинні були не сходити з потягів — не довше, ніж на тиждень упродовж року. Тоді їм здавалося, що це легко, але потім Нарвал передумав… — Батько помовчав, трусонув головою. — А для нас, іще живих, вона принесла глечик. Ми надрізали шкіру на своїх долонях і зцідили до глечика кров, і ця жінка не знаю як, але зуміла разом із кров’ю замкнути в ньому наші спогади. — Він знову помовчав, дивлячись у темні вікна першого поверху. На третьому хтось відчинив вікно й визирав у двір, підсвічуючи собі ліхтариком, на п’ятому запалили свічки… — Розумієш, Марто, навіть коли ти повертаєшся нарешті додому, існує те, що ніколи не дозволить тобі повернутися по-справжньому. Вона дала нам шанс позбутися спогадів про цю війну — великої, найстрашнішої їх частини. Того, що ми робили… що нам доводилося робити. Але вона попередила: назавжди таких речей не позбудешся. Тому раз на рік ми повинні збиратися, і я… я граю на флейті. Змушую згадувати, навіть тих, хто вже помер — як Гриб та Махорка. Спершу це здавалося чудовим виходом. Чудовим порятунком. Тільки потім стало зрозуміло: це не вихід і не порятунок — угода. А в угоді обидві сторони не тільки щось отримують, але й щось втрачають.
— Зачекай-но… Хочеш сказати, вона вкрала у вас… але що?
Батько знизав плечима — дуже теплий, живий жест. Марту раптом накрило хвилею бездонної туги: як же ж я за ним скучила, господи!..
— Це я і намагаюся тобі пояснити, — сказав він спокійно. — Якщо ти був за рікою чи у Середгір’ї, ти змінюєшся. Ти можеш це прийняти і жити далі — таким, яким приїхав. Можеш спробувати змінитися ще раз, щоб наново пристосуватися до звичайного життя. А можеш зробити вигляд, що нічого не сталося. Але це брехня, Марто. І брехати собі весь час не вийде, хоч як намагайся.
Марта хотіла спитати про третю угоду, просто щоб не мовчати, та цієї миті двері під’їзду рипнули і просто на них обох рушив якийсь хлопець із невеличким заплічником.
— Світла немає? — спитала Марта.
Він завмер, потім хитнув головою:
— Ні, й неясно, коли ввімкнуть. Ліфт теж не працює.
За голосом Марта впізнала його, посвітила мобілкою:
— Ти? Що ти тут робиш?
Яромир, новий залицяльник Ніки, недбало стенув плечима:
— Забігав до приятеля. Якісь проблеми? До речі, дякую, що тоді заступилася.
Він поглянув на батька, кивнув йому, вітаючись, але батько навіть уваги не звернув. Стояв, трохи задерши підборіддя, й наче прислухався до чогось.
— Упевнена, що все гаразд? Ну… тоді бувай.
Яромир недбало здійняв ліву долоню, потім пішов кудись до гаражів. Праву руку так з кишені й не вийняв.
— Та’?
Батько подивився на неї і сказав:
— Так. Підемо. Не певен, що твій Штоц захоче з нами сьогодні розмовляти, але якщо вже ми тут…
Марта була в гостях у Штоца кілька разів — не сама, звісно, а з хлопцями та дівчатами з класу. Він пригощав чаєм із печивом, дозволяв брати додому книжки з власної бібліотеки. Щоправда, далі кухні не пускав, казав, у нього в кімнатах творчий розгардіяш, — та ніхто з цього приводу особливо не напружувався. Хоче людина зберегти особистий простір, чому б не поставитися з розумінням. Особливо якщо сам живеш із предками, які намагаються встромити свого носа в усе, чим займаєшся.
А кухня в Штоца була затишна й водночас простора: п’ятеро-шестеро легко вміщалися. До себе в гості Штоц запрошував не сказати щоб найталановитіших — той-таки Артурчик Цукор-Сіль на талановитого в жодному разі не тягнув, — швидше тих, в кому розгледів щось таке.
Марта вірила в це ще місяць тому. Тепер — і не знала толком, у що вірити.
Штоц жив на першому поверсі — якраз на його вікна дивився батько, коли стояли перед під’їздом. На сходах пахло котами і сигаретним димом, із поштових скриньок стирчали хвости м’ятих флаєрів. Марта зітхнула, про всяк випадок кілька разів натиснула на кнопку дзвінка — ясна річ, той не працював. Тоді вона потягнулася, щоби постукати, але двері після першого ж удару з легким шурхотінням пішли всередину, в темряву.
— Пане Штоц! — гукнула Марта.
Батько торкнувся її плеча, акуратно відсунув Марту в бік, зайшов.
Що їй лишалося? — тільки йти за ним. Вона присвітила ліхтариком на мобілці, але батькові світло не було потрібне, він уже ступив кудись праворуч, штовхнувши ще одні двері, Марта хотіла сказати, що їм не туди, там кухня, але він повернувся; сам, подумала Марта, здогадався.