А потім побачила в правій руці у нього довгий обробний ніж і вперше за вечір по-справжньому перелякалася.
— Та’?
— Зачини двері, — спокійно сказав батько. — Замок не виломано, має працювати. І зачекай поки в коридорі.
Він зазирнув до ванної кімнати і в туалет, спитав:
— Ти попередила, що ми будемо?
— Ні, але…
— Замок.
Вона замкнула. В останню мить згадала, як це робили у фільмах, й обернула долоню носовою хустинкою. Маячня, подумала, якась маячня!
Звісно, в коридорі вона не стала чекати. Зазирнула на кухню. Там стояли дві чашки, одна наполовину повна, й пісочне печиво на тарілці.
Марта торкнулася тильним боком долоні чайника — і відсмикнула руку, той був іще гарячий.
Їй одразу ж закортіло замкнутися на кухні, навіть забарикадуватися — і не відчиняти нікому, поки не…
А власне, сказав її внутрішній голос, підозріло схожий на Елізин, власне — поки що? Поки не приїдуть єгері? Поки батько, якого ти сюда привела, не скаже, що все гаразд?
А якщо не скаже?
Раптом усе це — одна велика пастка, і точно таким самісіньким чином Штоц кілька тижнів тому прибрав Дрона з його батьками? Покликав до себе, потім влаштував «випадкову» аварію в домі, вони зайшли, він їх…
Двері на кухню рипнули, Марта змахнула ліхтариком, лівою намацуючи ніж чи щось у тому ж дусі.
— Це я, — сказав батько. Голос у нього трошки тремтів. — У квартирі нікого немає. І я не певен, що є сенс чекати тут на твого Штоца.
— Він був тут нещодавно… чи, принаймні, — хтось тут був.
— Ходімо. — Батько кивнув їй. Ніж він тримав недбало, і це Марту заспокоїло найбільше.
У Штоца була звичайна двокімнатна. В одній — типу кабінет: всі стіни заставлено книжковими шафами, біля вікна робочий стіл із лампою, стосом шкільних зошитів, парою книжок, там само етажерка з якимись слоїками, порошками, ступка з товкачиком, Марта навмання відкрила і понюхала — здається, жодного криміналу, драконовими кістками й не пахло.
— Не тут, — сказав їй батько. — Там… Далі.
Далі була спальня, і Марта нічого особливого не чекала. Вона взагалі уявляла собі спальню Штоца дуже скромною: ліжко, тумбочка якась, ну, може, крісло та шафа для одягу.
Ліжко справді було, але старовинне, під величезним балдахіном — і там, де тканина звисала, можна було розгледіти вишиті золотою та срібною нитками символи, Марта бачила такі в підручнику історії — в розділі, присвяченому справі репресованих алхіміків. На стінах висіли різні давні фотки, на деяких вона впізнала краєвиди Нижнього Ортинська, на інших були якісь люди, судячи з костюмів — жили вони років сто-півтораста тому.
Шафа теж тягнула років на сто-двісті: чорні дверцята вкривала різьба, вкрай вигадлива й не сказати щоб невинна. Марта відчула, як у неї червоніють щоки. Деякі пози й жести ох і розбурхували уяву — особливо та, у центрі, з козлоногим флейтистом і двома прачками…
І тільки потім — коли батько мовчки торкнувся її плеча і вказав на столик у дальньому кутку — Марта побачила те, на що мала одразу звернути увагу. Два плетених стільці, присунуті до столика. Екзотичного вигляду чаша, яка закотилася під стіну. Темна пляма, що розпливлася по стільниці, і краплі, які падали зі стільниці на підлогу.
А ще — короткий ніж із широким лезом і візерунком уздовж клинка. Візерунком і літерами, дуже схожими на ті, з балдахіна.
— Гадаєш, він убив і втік? — прошепотіла Марта.
Батько мовчки прочинив дверцята шафи й показав униз — туди, де між припалими пилом коробками з-під взуття (та чи із взуттям?..) було вільне місце. Якраз для того, щоб поставити туди валізу чи заплічник.
— Вбив чи ні, але навряд чи нам варто тут залишатися, — сказав батько. Голос у нього і далі трохи тремтів.
Марта автоматично кивнула і нарешті здогадалася вимкнути ліхтарик. Якщо хтось іззовні побачив світло…
Потім вона зрозуміла, чому тремтить голос батька, і завмерла. Просто боялася поворушитися, навіть подих затамувала.
— Марто, — покликав він із темряви. — Ходімо, будь ласка. Мені було б незле зараз вийти на свіже повітря. Будь ласка.
Вони вже були в коридорі, коли перед під’їздом замиготіли кольорові сполохи, рипнули гальма.
Марта зазирнула на кухню — й через вікно побачила, ну звісно ж, єгерів, які вивантажувалися з «борсука». Зі зброєю напоготові. І з двома кресальними собаками.