Батько вхопив її за плече й мовчки штовхнув уперед, прошепотів на вухо:
— Біжимо нагору, тільки не шуми. Спробуємо через горище.
Ніж він стискав уже не як на початку, коли вони тільки зайшли до квартири Штоца. Марта чомусь дуже яскраво собі уявила: от вони піднімуться на горище, і те буде — авжеж! — замкнене, а якщо навіть і ні — звідти ж вони нікуди не подінуться, а єгері, коли виявлять зламану квартиру і кров, почнуть перевертати дім згори донизу, — і чи зможе батько стриматися, коли вони піднімуться на горище? Чи захоче стримуватися?
Вона зрозуміла, що нічого не знає про батька, абсолютно нічого. Навіть таких важливих речей, як те, як він тепер реагує на запах чи вигляд свіжої крові.
Вони вже були на третьому, і тут Марта сказала:
— Стоп!
Її осяяло. Мобіла майже сіла, але на один дзвінок мало вистачити.
— В сенсі? — не зрозумів Артурчик Цукор-Сіль. — Відчинити? Які двері?
— Свої вхідні, телепню! І швидше… будь ласка.
— І в чому?.. — Тут він побачив батька із ножем, крекнув і сказав: — Здрасьтє.
Марта заштовхнула його до коридору, кивнула батькові, коли той зайшов — клацнула дверима. І коротко змалювала Артурчику ситуацію.
Той знизав плечима і запросив до себе в кімнату, пересидіти.
— Тільки, — шикнув, — давайте тихіше, мати сьогодні на нічній, але бабуся вже лягла, спить вона й так через раз плюс сниться різне… — Він махнув рукою, другою зі смаком почухав за вухом. Було видно, що Артурчик толком не знає, як ставитися до всієї цієї історії зі зниклим Штоцем і облавою.
Він усадовив їх на ліжко, батько попросив води і пив розміреними, дрібними ковтками. Несподівано врубили світло, й одразу ж у двері подзвонили, Артурчик вилаявся, зиркнув на батька й пішов у коридор.
— Ти як? — тихо спитала Марта.
— Все гаразд, — відповів батько. — Дякую тобі, тримаєшся на відмінно.
Повернувся Артурчик, повідомив, що це єгері, запитували, чи не бачив він чогось підозрілого.
— Добиваються до всіх квартир одразу, — сказав. — Але ж видно: ні на що не розраховують. Так, суто для годиться.
Вони посиділи в Артурчика ще хвилин десять, той тричі вибігав на балкон і один раз до вхідних дверей — перевіряв. Нарешті заявив:
— Все, схоже, звалили! То… цейво… Марто, ти ж потім хоч розкажи, чим там усе скінчилося…
Марта пообіцяла, що розповість. Коли знову почала дякувати, Артурчик тільки відмахнувся:
— Та камон, чого там. Ти, можна подумати, не так вчинила б. Давай там… обережніше. А в разі чого — повертайтеся. До побачення.
Батько кивнув йому, переклав ножа, потис Артурчикові руку.
Спускалися мовчки. Затрималися тільки біля сміттєпровода: батько легко відвалив заіржавілу кришку і викинув ніж.
— Гадаєш, його не знайдуть? — спитала Марта. — В сенсі — Штоца.
Батько знизав плечима.
— Побачимо.
Шкіра в нього на щоках наче порожевіла, і рухався він трохи жвавіше, ніж зазвичай.
— А ти пам’ятаєш, чого він від мене хотів? Що казав?
— Нічого, — чесно сказала Марта. — Просто хотів поговорити. Може, це щодо випускних чи моєї роботи в Інкубаторі. Він увесь час намагався переконати мене вступити на педагогічний.
Батько уважно подивився на неї, але нічого не сказав.
Двері до квартири Штоца були перекреслені жовто-чорними стрічками, які чомусь викликали в Марти думку про осині гнізда. На майданчику нічого не було, і жодних оголошень у дусі «прохід заборонено, триває слідство», взагалі нічого.
Вони вийшли на вулицю. Вже підморожувало, Марта застібнула куртку й сунула руки в кишені. Батько подивився на неї й просунув кілька ґудзиків светра в петлі.
Трохи далі, на перехресті, до якого вони прямували, стояв «борсук», біля нього, вдавивши свою широченну дупу в багажник, говорив із кимось по телефону пан Будара, власною персоною.
— Так, — кивав він, — так, звісно, обшукали. Знизу догори… до кожної квартири, авжеж. Я не знаю, що вони там собі… але навряд чи в цьому є хоч якийсь сенс. Ганяють туди-сюди, наче хлопчаків якихось. Та я розумію, пане Мосбаху. Звісно, не від вас. Але, знаєте, виглядає це так, наче вони там навіть не здогадуються, чим ми повинні займатися… авжеж… а потім вони вас же й запитують, чому так багато нерозкритих справ…
Батько йшов просто до нього, Марта зітхнула й вирішила, що виходу не залишається. Не стовбичити ж, очікуючи, поки вони там… власне, що? — розберуться як чоловік із чоловіком?
Вона згадала про ніж і пораділа, що той опинився у сміттєпроводі. І зовсім не тому, що це міг бути речовий доказ проти них із батьком.