Вона мовчала. Це ж було так просто, так очевидно!
Досить було згадати про обряд вимолювання дощу — «локальний», між іншим, «звичай, не зафіксований в інших населених пунктах регіону». Якщо довго не було дощу, мешканці Чурян ішли на кладовище. І робили скількись кіл навкруг руїн тамтешньої церковки. Що вони при цьому співали, Баумгертнер? Правильно, пісню-мольбу про сльози — себто про дощ, — які вимолювали, зауваж, в очей безсонних — себто в очей, які не заплющуються. Тому що вони ніякі не очі, а очниці, дуриндо! О-чни-ці!
Десь там упав дракон. Розсипався, пірнув у землю. Нижня його щелепа промандрувала аж до поля, де її і знайшов місяць тому Чепурун. А сам череп спокійнісінько може лишатися на кладовищі. Напевно й лишився! Наприклад, під церквою: якщо місцеві весь час його вимолювали, він міг нікуди й не піти.
Звідси й кропива ця жалка. І майже повна відсутність живності.
І ті слова пані Лізи — про кістки, які весь цей час були в Марти під носом. Авжеж — під носом, вона ж стояла на кладовищі, а нічого не відчула, думала тільки про маму…
— Марто? Ти образилася?
— Ні, — сказала вона. — Не образилася. Але ображуся, якщо ти не даси мені останній шанс. Слухай, я точно знаю, де шукати череп. Залізно. Слухай.
Коли вона закінчила, Віктор зітхнув. Потім кашлянув. Потім крекнув.
Який же, подумала вона, який він буває потішний. І зворушливий.
— Це геніально, — повідомив він нарешті. — Ні, правда, не жартую — геніально! Марто Баумгертнер, я те…
І тут гадська мобілка просто взяла й вирубилася, намертво. Марта, лаючись, почала шукати зарядний, потім здогадалася ввімкнути комп і написати в чаті: «Вибач, сіла батарея: /. Як завжди — невчасно, еге ж: /. Ставлю на зарядку, в разі чого — зможу вийти на зв’язок хвилини за дві-три:))».
Він у чаті не з’явився, та коли Марта ввімкнула-таки мобілку, прийшла смска: «Здається, у тебе розрядився телефон? Нічого страшного, і так я тебе, певно, розбудив. Договоримо завтра». І одразу наступна: «Ти — розумниця! Спасибі тобі величезне!»
«До завтра!» — відповіла Марта.
Вона лягла, але заснула не одразу. Спершу у дворі голосно сперечалися про щось місцеві алкаші, дружина дядечка Костаса зрештою шугонула їх, Марта почала куняти, і тут на ван Вордена завили сирени, чути було, як мчить машин сім чи вісім, у сусідній кімнаті заворочався батько, диван рипів під ним, немов завіси на дверях у підвал, старі, проіржавілі; і навіть потім, коли все вщухло, вона лежала, втупившись у стелю, і думала, думала про що завгодно.
Біля входу в школу стояла довга черга — і рухалася дуже неквапливо. Марта прилаштувалася поряд із Аделаїдою.
— Вже знаєш? — прошепотіла та. — Пан Штоц виявився зрадником. Перебіжчиком!
— В сенсі? Наш Штоц? — недбало уточнила Марта. Зранку вона в стрічку зазирнути не встигла: проспала, потім іще довелося переконувати батька, щоб узяв із собою баночку варення. Той відмовлявся, але зрештою здався.
— Уявляєш! — Аделаїда сплеснула руками. — Я коли прочитала в новинах, теж не могла повірити! Хоча, знаєш, нічого дивного. Ніколи не вгадаєш. За моїх часів точнісінько так само було, тільки виявляли швидше — ну й не пускали справи на самоплив. Займалися тими, кого ще можна було врятувати: проводили з ними роз’яснювальну роботу, перевиховували. Звісно, тих, хто виявлявся геть запеклим, — тих відправляли за річку.
— Навіщо? — здивувалася Марта.
— Ну як — щоб жили, де хочуть. Якщо не розуміли, що у нас найкраще, — навіщо ж силоміць людей змушувати.
— Логічно… Зачекай, то Штоц теж утік за річку?
— Поки неясно, не пишуть, мабуть, щоб не заважати слідству.
— Авжеж, саме для цього, — заявив, підходячи до них, Чепурун. — Аделаїдо, не ображайся, але іноді ти починаєш таку пургу нести. Згоден, останнім часом Штоц був дивний шокапець. Але вірити газетам… це, вибач, я не знаю, наскільки наївною треба бути. Гаразд, слухайте, а рамку навіщо встановлюють? Чекаємо в гості якогось міністра, чи що?
З’ясувалося — точніше, це Чепурун встиг з’ясувати і тепер розповів — на вході монтують рамку, просто як в аеропорті чи в банку. І відсьогодні типу підвищений рівень контролю. Причому, судячи з усього, не на день чи два, а «до зміни ситуації».
— Це погано, — сказала Аделаїда. — Значить, знову нам хтось загрожує. Ой, Трюцшлере, не кривися ти так! Хіба це смішно, коли сусіди, з якими стільки років ми жили в мирі, раптом на нас употужнилися? І хіба неясно, що самі вони не зробили б цього. Адже ні їм, ні нам це не вигідно, набагато логічніше жити дружно, хіба ні? Значить, є хтось, хто все це затіяв.