Ніка, як з’ясувалося, хотіла бачити Марту на закритій вечірці для своїх. «У Яромира днюха, і ми вирішили посидіти в кав’яреньці, в тісному колі. У «Дерев’яному гусакові», одразу після уроків. Можна без подарунків, у разі чого».
«Буду, дякую», — відправила Марта.
А сама розмірковувала: якщо Штоца вбили в квартирі, як тіло опинилося на Трьох Голів? Якщо ж тільки на площі — звідки взялася кров у спальні? Поранили, він тікав — але не зміг відірватися від переслідувачів? Однак хто й за що взагалі хотів його вбити? І як він пов’язаний зі зникненням сім’ї Дрона? А з Сиротами, із Драконовими Сиротами?..
І до речі, що позавчора робив Яромир на четвертому поверсі? Якщо він узагалі піднімався до четвертого…
Вона машинально збиралася, і тільки останньої миті щось наче штовхнуло під руку: свято ж у людини, вдягнися відповідно. Ти, звісно, відьма і все таке, але дрібні жіночі хитрощі ніхто не відміняв. Відволікти увагу, прикинутися такою собі дурненькою щебетухою. Між іншим поставити кілька запитань і простежити за реакцією…
Словом, вона дістала й наділа подаровані батьком на день народження сережки — ті самі, із золотими єдинорогами.
Суто для справ, ясна річ. Зовсім не тому, що сьогодні — урок Віктора.
Розділ 14
Цирк запалює вогні
На хімії пощастило, пан Ендервітц Марту ні про що не запитував. Один раз поглянув у її бік, але Марта подивилася йому просто в очі й подумки сказала: «Ти не хочеш викликати Баумгертнер, скільки можна, не цього разу». Той завмер із напіввідкритим ротом, моргнув, зітхнув, потер пальцями лоба. І викликав — ха! — Гюнтера.
Всі обговорювали оголошення, які ще вчора з’явилися в місті — про виступи мандрівного цирку. Афіші були дивні, чорний напис на червоному тлі: «Дивовижний Караван Казок» і силует вищиреної пащі. Судячи з ікол — якогось хижака, а судячи з розмірів — принаймні печерного ведмедя.
Поверх афіш були наклеєні жовті стрічки з написом «Перші вихідні — безкоштовно!»
Сивий Ерік презирливо казав, що це замануха, причому безголова. По-перше, якщо ти вже подивився все на халяву, навіщо йти знову. По-друге, зараз в Ортинську мало хто захоче витрачати гроші на цирк: ціни ростуть, у ранкових новинах оголосили он про тимчасове (друге за місяць!) подорожчання бензину, хліба і мила, народ у магазинах затарюється і відкладає на чорний день, родаки жаліють грошей на кишенькові. Кому за таких умов потрібні клоуни з акробатами?..
Про Штоца ніхто ні словом, ні натяком не згадував. Принаймні — в присутності Марти.
Взагалі майже всі в класі робили вигляд, що її не існує — хто вдаліше, хто не дуже. Марта робила вигляд, що їй начхати.
На щастя, лишалася Аделаїда, яка цей безглуздий бойкот не підтримувала — та й, здається, просто не помічала. І ясна річ, Ніка — простодушна, життєрадісна, закохана Ніка.
— Ти тільки не казися завчасно…
— Чого б це мені казитися!
Ніка демонстративно підняла брову.
— Добре, добре. То чим ти хочеш мене не довести до сказу?
— Я запросила Чепуруна і Стефа.
— Жартуєш?!
— Ніхто не змушуватиме тебе з ними розмовляти, хочеш — відмовчуйся. Але якщо раптом вирішиш помиритися, от тобі можливість. Нічого-нічого, можеш не дякувати.
— Баумгертнер і Міллер, ви вже сплели свої вінки для плакальниць?
Пані Форніц пройшлася вздовж рядів, зупинилася поряд з їхньою партою. Сьогодні — життя жорстоке — вона була замість Віктора, точніше — замість Штоца, який мусив замінити Віктора, оскільки минулого тижня Віктор заміняв Штоца. Словом, через всю цю катавасію клас знову втрапив у міцні драматургічні обійми Форніц — і тепер дружно працював над створенням реквізиту.
— Ми обговорювали, в якій черговості вплітати квітки. Ну, за квітковою абеткою, щоб краще відображали весь відчай плакальниць, які втратили своїх коханих.
— Блискуча ідея, Міллер. Сподіваюся, ви із Мартою поділитеся своїми висновками з усім класом — щоб вінки були зроблені в одному стилі й краще гармоніювали…
Марта просто шкірою відчувала сповнені доброзичливості й захоплення погляди решти. І всерйоз міркувала над тим, чи вийде провернути той же фокус, що колись спрацював зі Штоцем у роздягальнях спортзалу. Чи вдасться стерти з пам’яті пані Форніц зайве, змінити її спогади?
І цієї миті у двері постукали. На порозі постав Дзвін — із червоною пов’язкою чергового на руці й таким виразом на обличчі, наче щойно уздрів Діда Морозка у плоті.
— Пан Вакенродер хоче позбавити мене ще й цього уроку? — повернулася до малька пані Форніц. — Ще сьогодні зранку мова йшла тільки про два останніх, якщо я не помиляюся!