Дзвін вибачився і повідомив, що це пані завучка розпорядилася. Їй потрібні всі хлопці зі старших класів в актовій залі, негайно.
Вухастий Клаус негайно ж висунув версію про те, навіщо завучці вони потрібні. Та ще й у актовій залі.
Клас іржав, пані Форніц гнівалася, Дзвін терпляче стояв біля дверей і з усіх сил намагався не дивитися на Марту.
Марта хотіла провалитися крізь землю.
Хлопців відправили в актову, але до того пані Форніц повідомила, що докладе всіх зусиль, аби в них уроки не відміняли. І жодного цирку! Жоднісінького! Пан директор, бачте, піклується про те, щоби підняти дух школи, і це в наші нелегкі часи, — а вони вишкіряються! І з кого! Із завуча!
Марта слухала і далі згорала з сорому. За те, що раділа цьому свинству Клауса й із полегшенням думала: ну, хоч тему з вінками зам’яли.
Потім усіх повели до актової, хлопці там уже допомагали циркачам розвантажувати скрині з реквізитом, народ займав місця, нервово глузував, Марта вирішила, що от і випадок розпитати Ніку про Яромира Прекрасного, але — сюрприз-сюрприз! — тут з’явився іменнинник власною парсуною, чмокнув Ніку в щічку, привітався з Мартою і сів поряд.
— Ти як сюди потрапив? — здивувалася Ніка. Пакунок із подарунком для Яромира — обгорнутою в пістрявий папір коробкою з бантом — вона спритно засунула під Мартин стілець.
— Сьогодні раніше відпустили: менеджер дозволив, день народження все-таки. А у вас це надовго?
— Два уроки, — сказала Марта. — Клоуни, фокусники, дресировані тхорики. Для підняття бойового духу.
Яромир подивився на неї. Помітив сережки, і Марті здалося, що на мізерну частку миті вираз його обличчя змінився. Хлопець розгубився? Здивувався?
Та ні, певно, справді здалося.
— Фокусники — це круто, — сказав Яромир. — А коли я вчився, до нас у школу цирк ніколи не приїздив.
Це був чудовий привід поставити йому кілька запитань про минуле — але тут якраз погасили світло, всі заплескали в долоні й на сцену піднявся директор. Пан Вакенродер виглядав неважнецько, говорив повільно, втомлено. Часто озирався за лаштунки, наче до чогось прислухався. Він повідомив, що до нашого міста приїхала славнозвісна циркова трупа, лавреат зарубіжних конкурсів, легенда, кхм-кхм, світової арени! І от — перший виступ в Ортинську відбудеться саме в стінах нашої школи. Те, що ми побачимо сьогодні, кхм-кхм, тільки мала частина того, що привезли наші гості, та краще вони самі про все розкажуть.
Й одразу поряд із ним з’явилася дівчинка років дванадцяти-тринадцяти, в кумедному строкатому фартушку і з двома сріблястими бантами, кожен розміром із добрячий кавун. Дзвінким бадьорим голосом вона повторила те, що всі вже знали з афіш: безкоштовні виступи, неймовірні метаморфози, справжня магія найвищого ґатунку!..
— Всі учасники нашої трупи закінчували Академію імені Амвросія-Печерника, і всі — з відзнакою! Багато років ми вдосконалювали свою майстерність — і от, маємо честь представити вашій увазі наш найкращий виступ. Так-так, лише один виступ. Він почнеться завтра, а закінчиться за місяць. Щовечора ми розповідатимемо вам ще один розділ цієї історії — сьогодні ж лише трохи піднімемо завісу над тим, що на вас чекає.
Проголошувала вона все це тоном дівчинки-відмінниці, яка читає віршики про батьківщину і любов до Кіноварі. Чисте захоплення, безоглядна радість. Жодного натяку на власну думку чи оригінальність.
Але була певна нотка, яка змусила Марту уважніше пригледітися до цього пуцьвірінка. А пригледівшись, Марта зрозуміла: які там дванадцять! Циркачці не менше двадцяти, а то й під тридцять.
І якраз цієї миті — наче прочитавши її думки, — дівчинка потягнулася руками до потилиці, недбало зірвала сріблясті банти й підкинула їх до стелі. Хвилька — і банти перетворилися на джмелів — величезних, кошлатих. Із басовитим дзижчанням вони покружляли над сценою, а потім під вибухи аплодисментів повільно попливли за лаштунки.
Дівчинка тим часом струснула розпущеним волоссям, усміхнулася, провела долонею перед обличчям — і вже всім стало ясно, що ніякий це не пуцьвірінок.
— Отже, — сказала вона м’яким, трохи насмішкуватим голосом, — ласкаво просимо до Дивовижного Каравану Казок! Будь ласка, переведіть свої мобільні у безгучний режим і приготуйтеся до тривалої подорожі. І пам’ятайте, друзі: ніщо тут не є тим, чим здається на перший погляд. Ох, — похопилася вона, — я, схоже, забула представитися! Пані та панове, мене звуть синьйорина Лілі.